24 лютого Почалась люта війна…Принесла до нас її країна яку ми колись вважали братньою. Країна де живуть наші родичі та друзі. Країна яка стала злом поправші усі людські цінності. Росія-країна що стала терористом, країною агресором. Підступно, вночі, вона напала на Україну і й досі несе тільки смерть, разруху та страждання. Насправді, війна йде вже 8 років, але лише зараз усі українці усвідомили ворога, лише зараз речі названи своїми іменами.  Росія відкрила справжнє обличчя, і навіть останні скептики протверезили. «Брати» оказались вовками в овечій шкурі.

І хоч Росія велика, має перевагу в чисельності, та озброєна краще України — Україна переможе. Тому що добро переможе зло. Світло осяє темряву.

• 

Україна переможе. Слава Україні! Ми переможемо!

Війна увійшла до мого будинку через вікно, вночі, гулким звуком далекого вибуху. Було між четвертою та п’ятою годиною ранку, якраз у цей час прокидаються пташки за нашим вікном. Я не пам’ятаю, чи співали вони того дня. Я не можу згадати день до війни, здається, я була на репетиції. Але прокинувшись від цього гучного вибуху, я чомусь відразу зрозуміла, що це війна. Залізла в інтернет і прочитала новину, де Путін-Хуйло оголошує про спецоперацію.

• 

  Сьогодні 120 день війни. Злочинів Росії на сьогодні так багато, що болю та людських трагедій вже вистачить на багато томів для судових розглядів а де що ми вже ніколи не дізнаємось. Болю так багато що для світу одиниця життя вже не є одиницею виміру. 23 червня. За ці дні зникло назавжди не з власної волі дуже багато людей. І люди продовжують вмирати, точніше, їх вбивають…

Якщо казати о тваринах, то що робили росіяни за ці минулі дні війни, це жахливо, вони їх вбивали, їли, тому що в них не було продуктового забезпечення. Вони воровали собачі будки. Бомбили зоопарки, розстрілювали корів заради розваги… Немає слів щоб описати свої почуття словами. Немає таких образ, щоб вони стали для них. Тому що будь яка образа краще чим ці недолюди….

 За ці 120 днів війни моя та мого пса поведінка та сприйняття дійсності постійно трансформуються. Марс спочатку на все реагував дуже бурхливо. Вибухи його лякали, об яви тривог ставали командою вибігати до коридору та слідкувати щоб всі вийшли. Але згодом він звик і тільки гучні вибухи продовжують бути для нього тривожною кнопкою для початку панічних атак, скуліжа та підвивання.

  Я же від паніки впадала в байдужість, з аппатії в бурхливу діяльність. Питання переростали в ненависть. Якщо розглядати мої думки з початку російської агресії коли я хотіла ще звертатися до росіян як до людей, на сьогодення вони остаточно змінилися. Розмовляти немає з ким. Розуміння хто ворог і ненависть до нього зміцніла, ненавість витіснила паніку та страхи. Це почуття  вже осіло як попіл після вибуху і ввійшло в землю, в саму суть — добривом, яке виротит щось зовсім нове.

Хто я? Я не на половину росіянка – я 100 відсоткова українка! І це не означає що я не люблю та не поважаю свого батька якій росіянин, він назавжди найкращій для мене. Я не заперечую минуле, своє коріння.

Це означає: Що зараз все однозначно. Після перемоги я буду з’ясовувати де гарні руські, А де погані росіяни. Зараз вони — вороги. Чи можливо це обговорювати? Зараз ні, тому що все висвітлилось як чорне та біле Тому

Слава Україні! Слава нації! Піздець російськой педерації!

 На початку війни Марс на будь-який далекий гуркіт кидався мені на ручки. Тепер треба вже добре бабахнути, щоб він опинився в мене на шиї. Сирени він знає, як і розрізняє сигнал скасування тривоги голосом Арестовича. Такий розумничка!

 Але сьогодні оголошень повітряних тривог стало так багато, що вони стали невидимими. Я вже спокійно, але не байдуже реагую на сирени. Настороженно, але й з часткою фаталізму оцінюю ситуацію. Намагаюся не виходити гуляти з собакою під час тривоги, але якщо десь у справах, то, не звертаю на оголошення тривоги уваги. Роблю що планувала, та будь що буде. Що ше сталося? За ці три місяці я закрила стосунки з кількома людьми. Поволонтерила небагато, здоров’я змінило плани. Зробила дві операції. Відновилась. Я як птиця Фенікс відроджуся з будь якого попілу. Амінь

 Загалом, мені нема на що скаржитися. В Одесі відносно тихо, хоч і це руська рулетка. Прилетить чи не прилетить. Я не є виключення з правил, я як і всі люди люблю жити, ціную життя. Як і всі я не хочу так безглуздо помирати. Нещодавно прочита вірш про ракетних обстріли, та запала фраза про те що когось за мить не стало, мабуть вони як і ми думали що к ним не прилетить… Це жахливо.

Хоч і війна, але в мене все добре. Дякую Боже! Всі живі. Мені пощастило з оточенням. Всі навколо мене тільки тішать та піклуються про мене. Мій чоловік носиться зі мною як з любимою дитинкою ніжно опікується, балує і плекає, син так само піклується, і навіть мої кішка та собака завжди намагаються мені догодити, кожен як вміє. Що ще потрібно людині? Людині та всім істотам на землі треба жити без війни.  Благаю, щоб війна закінчилася, щоб ніхто не помер! Благаю!

Хочу мати можливість планувати із почуттям впевненості що задумане може здійсниться. Хочу щоб ніхто не загинув!

Тварини на війні.

• 

Павло Вишебаба: « За стражданнями людей їх біди часто не помічають. А вони як діти – не можуть себе захистити, особливо налякані вибухами, потерпають від нестачі води та їжі і гинуть навіть від легких ушкоджень – бо немає кому доправити до ветеринара».

• 

Коли почалась війна багато тварин залишилось на одинці. Це відбулося з різних причин: люди тікали, тварини були залякані та багато які з них поховались, повбігали зі страху, а людям потрібно було швидко евакуюватися. Хтось ледве про себе мог подбати, наприклад дідусі та бабусі, як в такому разі перевезти тварин?

Люди залишали своїх тварин з надією швидко повернутися додому. Але не так сталося… Тварини оставались наодинці також тому що їх людина була вбита. Були й такі хто покинули своїх тварин на призволяще, виправдовуючи себе що життя тварин не так важливо як їх.

• 

Багато тварин були вивезено волонтерами та небайдужими людьми. Ці подвиги вже увійшли до історії України, як дівчина з різнокольоровим волоссям Настя Тиха з Ірпеня котра незважаючи на страх та труднощі врятувала понад десяток собак інвалідів. Чи актер Алексій Суровцев, котрий рятує закритих в квартирах тварин, які залишились без їжи та води. Скільки героїв ми ще не знаємо.

• 

• 

Собаки якім вдалося звільнитись з бетонних кайданів будинків та квартир, чи з ланцюгів біля  зруйнованих приватних будинків вмирали від голоду, страху, поранень чи тоски, або починали збиватися в зграї. Ці зграї були небезпечні але й в водночас смішні. Я бачила відео де по Бучі чи Ірпеню, або їх околиці бігла зграя бездомних собак яка складалась з дворових собак, вівчарки, лабрадора, якоїсь кучерявої домашньої та маленької собачки, та головним там здавався зосереджений на пошуках їжи дуже серйозний та зосереджений мопс. Страшно уявити чим харчувалися такі тваринки в місцях бойових дій, де не поховані людські останки довго лежали просто неба.

Ми з Марсом поки що живемо практично як і раніше. Нам повезло. Що буде далі ніхто не знає треба радіти зараз тому що є, звичнє вже нестабільне й зибко. Все може змінитися в секунди.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

25 лютого.

Паніка почалась відразу. Всі стали підозрілі, терміново потрібно було зробити апокапсичні запаси. Так, всесвіт змінився, та став туманним якось за мить. Миттево перестало мати значення: одяг, вигляд, захоплення, вчорашні плани……

Після обіду вивела собаку в туалет, зустріла хлопців із СБУ із пістолетами, ловили когось. Це було страшно. З переляку «ледве не обробився», а собака зрештою так і не сходила… Потім зустрілася собачниця, яка запропонувала зробити свою вільну республіку. Це піздець, панове. А вранці гуляючи з Марсом, бабка з балкона розмахувала зеленою хустинкою, я думала, допомога потрібна. Зупинилась. А вона мені: «Іди вже, блядь, дивиться вона!». Ось так почалась ця жахлива казочка, малятка.

6 березня. 

Я не можу описувати свій день, я не маю на це натхнення і сил. Хочу тільки написати, що пишаюся своєю країною. Захоплююсь людьми, які зараз зустрічаються на моєму шляху. Здебільшого це жінки, так виходить. Сильні, стійкі та прекрасні жінки! Здається всі як одна сутність стали волонтерами, почали допомогати армії, державі. Про себе: Десь панікую, десь плачу, десь сміюся, десь на все погане мені пофіг. Шію труси для армії, це мене відволікає та навіть веселить. Мій пес став моїм заспокійливим, обіймаючи його я отримую повний релакс та багато усміхаюся. Бережіть себе! 

• 

• 

15 березня. Як реагують мої тваринки на сирени? Марсік чує її першим і починає нас будити, гавкати, рятувати! Кицюня ж моя, Маруся, рятується від нас, намагаючись сховатись куди подалі, тільки щоб її не засунули в кошик.

Боляче, як же боляче…Маріуполь, Ахтирка, Харківщина, Волноваха, Гостомель, Київщина, Чернігівщина, Бородянка, Буча, Сумщина, Миколаївщина….там відбувається жах… Звір в людській подобі прийшов та вбиває, руйнує. Не можу стримувати в собі сльози та ненависть. Не можу.

26 березня. Мене накрила хвиля туги та депресії. Засинаю, на кожному кроці засинаю. У квартирі безлад, прибирати, готувати не хочу. На столі не прибраний посуд. Мені все одно. За звичкою заходжу до телеграм, Вайбер і не читаючи виходжу. Я знову нічого не їм. Не хочу. Треба викупати та підстригти Марсіка … Якщо б він перехотів срати, то й на вулицю мабуть би не виходила. Но дякувати Богові Марсик серає по плану)) Мій пес керує моєю дійсністю. Точніше його оптимістичне травлення. Мені взагалі здається він вирішив, що я його вівця, і він мене випасає. На його морді печатка відповідальності. Загнати мене в передпокій коли тривога, довести до ліжка, почекати біля туалету. Пересуваючись за мною немов тінь, він завжди лягає десь поруч і відстежуючи мої дії, здійснює контроль. І якщо я десь затримуюсь за зачиненими дверима починає турбуватися, гавкати. А то раптом безглузда овечка загубиться у лабіринтах бездіяльності. Не турбуйся. Зараз, я покірна вівця, нічого не роблю, я так втомилась..

Що можуть наші тваринки? Вони можуть врятувати від депресії.:

• 

• 

29 березня. Сьогодні вночі у нашому будинку була пожежа, загасили. Довелося довго провітрювати, досі смердить гарью. Ми вибігли надвір, прихопивши з собою тварин, тривожні валізи забули. Зате, що добре, не забули розбудити сусідів. Я стою надворі погано одягнена, холодно, і промовляю: Для повного трешу бракує тривоги. За півгодини оголосили тривогу. Ховатися не було де, в коридорі дим, нема чим дихати. Коротше на тривогу ми забили) А в іншому прекрасна маркіза, все добре, все добре!

• 

3 квітня Третя доба після операції. Вночі в Одесі були вибухи, я просто сповзла з ліжка, легла на підлогу та й уснула. Марс приповз та улігся поряд. В мене зараз немає сил кудись виходити. Потім знов тривога, дивилась фото, та новини. Це жах. Я ненавиджу росіян….Звідки ці люди, із середньовіччя?! Я не розумію як можливо в наш час робити таке? Як???? 

20 квітня. Сьогодні рік як в нас Марсік. Я його називаю «Зая, Мася…» Ці слова від Єлен Міхалівні, я від неї набралась, раніше я такі словєчкі не використовувала. Що хочу з ранку сказати за мого Марсюню. Дякую! Дякую! Дякую!

Коли я когось іншого називаю мася-зая це дуже обурює Марса, він кидає всі справиі біжить до мене щоб перехопити ініциатіву та знов стати мася-зая номер один.

16 травня. Пам’ятаєте бабусю яка на самому початку війни з свого балкону доволі оригінально побажала мені доброго ранку: «Іди вже, блядь, дивиться вона!». Так ось, вже вісімдесят з чимось днів ціеї клятої війни і тільки сьогодні до мене дійшло…. гуляючи вранці з Марсом я періодично зустрічаю даму з незадоволеним обличчям поряд з якою гуляє з незадоволеною мордою маленький песик який полюбляє насрати посеред вулиці. Така солодка парочка. Мабуть чекають руський мир…

При зустрічі я завжди віталася, вихована дівчинка, але ніяк не могла згадати, звідки я знаю цю жіночку.Таке обличчя знайоме. Точно ж знаю! І ось кілька днів тому згадала. Тепер моє вітання набуло нового сенсу.

• 

3 червня.

100 днів війни.

Сьогодні зранку  гуляючи з Марсом до нас підійшов якійсь дядєчко. Це сталось як раз в мить коли Марс розклався на розплавленому асфальті та вперто не хотів себе збирати, а уж тем паче підійматися. Такий собі дядечко — чистенький, підтягнутий, інтелігентний, люблю таких. Схож на військового в цивільному, але по віку мабуть колишній військовий. Та ще й вийшов з території нашого військового містечка. Може сусід, котрого я не знаю? Ці думки миттю пролетіли але від спеки так же швидко випарились. Ліньки думати…Ішов собі та і все… Він зупинився поряд з нами з цікавістю розглядая Марса. А той насолоджувався своєю владою, мій пес може подати себе з найкращого боку особливо коли хоче. Гарнюня, весь в пилюці, він смачно потягнувся працюя на публіку. Ти ж моя зая! Актор великих та малих театрів) Дядечка з задоволенням від побаченого усміхнувся та й каже:

— Жарко йому. Пити хоче. В мене є що випити.

-Не треба в мене є вода. Дякую. – швидше чем треба відхилила я, не дуже люблю всі ці вуличні розмови з незнайомцями.

Дядька з серйозним виглядом продовжив: — В мене не вода, віно.

Я посміхнулась. Отакоє! Так це вже зовсім інша розмова. Зацікавив, ні, не віном,  собою.

– Дякую я ще після вчора не відійшла. – відповіла я. Така собі і відмова і одночасно пропозиція) А що?! Іноді хочеться погратися, послухати, розтягнути мить, щоб мати можливість спостерігати щось несподіване. Як і не передбачалось, ця фраза не залишилась непомітною. Миттєво бачимо наслідки, для нього я вже нууу дуже цікава жіночка.

 – Це допоможе. — дядька присунився ближче. І хоч співчуття –похвальне, але тримайте дістанцію дядя, це наш особистий з Марсіком простір! Таке я вже не люблю. Щоб виправити його можливу хибну думку, що він зустрів доступну алкоголічку тепер мені потрібно напружуватися, витрачати енергію, котрої і без цього не вистачає. А так спекотне, та так лінь. Все ж я скорчила з себе строгу вчительку. Та використовувая максимально інтелігентні, не кожному знайомі та навіть деколи лякаючі книжні слова, ввічливо відмовилась від пропозиції. Несподівано, а дядька слова зрозумів, він навіть щось таке хитре відповів, що словник не завадив би, даючи мені зрозуміти, що він ні в коєму разі не вважає мене доступною алкоголічкою. Ну може трошечки доступною, але точно не алкоголічкою! Та додав:  «Це шардоне, гарної якості. Та холодна джерельна водичка…»

Розумничка.. пропозиція з неприйнятної трошки піднялась до рівня можливого розгляду. Але ні! Ні! Хоч і сотий день війни, але з ранку соточку я ще не готова. Може трохи пізніше заходьте… Ще максимум два три тижні! (Мій улюблений цитатник Арестовича).

Ми з Марсом гордо відкланялися, та пішли собі помічати дерева, а дьдяко десь загубився по дорозі. Але яка була несподіванка зустріти його знову поряд з банком де моя собака облюбила для себе затишне містечко. І ось я с пакетиком тільки що зібраних, свіжайших фекалій, можна сказати врізаюся в нього ефектно виповзая задки з кущів. Він зовсім не зніяковів, ось що означає військова закалка та виправка, взагалі таке враження що чекав, та по діловому зустрів мене: «Я все ще не відмовляюсь від своєї пропозиції !»

29 червня. У нас з Марсом під час війни народилася традиція. Перед сном Марсік приходить до мене, чекає поки я застелюю для нього поряд з собою місце і згортаючись клубком на хвилин десять притискається до мене. А потім йде на своє місце. Це дуже мило. Зая моя ….

Тільки що сильно бахнуло і Марс почав гавкати, метаючись по кімнаті. За кілька хвилин оголосили тривогу.

5 липня.

В мене з’явилась нова розмовна звичка. Я почала називати російських АсвабадІтєлєй — Ґандонами. Не знаю чого саме так… Може тому, що вони — Ґандони?

Є над чим поразмислити….

• 

• 

• 

• 

13 липня. Шість із половиною мільйонів українців стали біженцями покинувши країну. Це страшно. Дев'яносто відсотків це жінки та діти. І найстрашніше, що багато не повернеться. Вони - наші, наші!!!
Якщо зараз не торкатися глобальних, політичних питань, то у мене крутиться лише одне: Скільки тварин було кинуто? Так. я знаю, що багато хто не думаючи про себе тягнули своїх улюбленців на спинах. Але ж напевно були й ті, що залишили. Не важливо як (на бабусь, на сусідів, на Бога)

• 

Іноді мені здається, що я назавжди останусь злою. Мені страшно від такого. Вилікуйте мене! Прошу

21липня

Блакитні квіточки. На галявині де ми гуляємо з Марсиком уже десь місяць радують око дикі блакитні квіти. Але я проходила повз не помічаючи їх, і раптом одного дня липня — прозріла, та й завмерла заворожена небесним кольором природного дива. Марс так само як і я зупинився, поціновувач прекрасного, і ніби розуміючи куди спрямовані мої думки підійшов до квітів, понюхав. Я була зворушена. Цей момент сяйяв доки Марс не підняв лапу і не оросив жовтим кольором природне вбрання.

Так і з деякими людьми. або країнами. Цвітеш собі та пахнеш. І раптом хтось захоплено підходить, роблячи тобі комплімент такою увагою, або настирно хоче щось зробити (як згодом з ясовувається нагадити), піднімає лапу та й…

Я захотіла задокументувати цю геніальну думку, та вирішила сфотографувати квіти як доказ та майбутній спогад момента, яке ж було моє здивування коли ввечері на галявині не виявилось жодної квітки. Як? Хто зробив?! Де ці гандони хто посмів витоптати….А може …О Боже!…. Марс, це ж не ми наробили?! Це що за міражі в пустелі? О поверніться! Ви що, образилися на нас із Марсом?! О ні! Прошу! Вибачте! Будь ласка, вибачте нас!

І лише через секунду до мене дійшло, що квіти закрилися на ніч, перетворившись на звичайні та непомітні стручки. Коли зійде Сонце, вони знову покажуть свою красу світу! Дякую тобі Боже, що я не винна в зникненні прекрасного! Мораль цієї казочки такова: Якщо краса э, то вона не зникаэ навіть якщо пороблено!

• 

• 

• 

• 

О війні – 148 день війни. Я кожного дня плачу. Це не істерики. Короткочасні напливи сліз від побаченого людського горя, від якихось зворушливих слів. Я ніколи не була плаксою. Тому коли я плакала, моя родина розуміла, що це щось реально жахливе. А тепер вони вже не звертають на це уваги. Тому що плачу я постійно. Потім витираю сльози і йду далі займатися справами.

22 липня. Сьогодні день коли я зрозуміла що ця війна ходить поряд, дихає в потилицю. До цього, хоч і бахало, але все було десь… Моя сотанцівниця Сашенька, дуже талановита до речі, завтра їде на західну Україну. Сьогодні вони пакували речі та запропонували мені віддати посуд для дачі, я погодилась. Коли забирала посуд, та дивилась як вони пакуються стало так болісно. Ця оптимістична та харизматична родина вже вдруге переїжджає. Вперше вони тікали з Донецька. Саша займалася у відомому колективі народного танцю. Вони виступали по всій країні. А потім прийшли ці сволоти та всі плани перетворили у руїни. Але вони не впали в вітчай. Переїхали до моря, почали строїти нове життя. Молоді, закохані, не дивлячись на обставини щасливі. В Одесі народили дитину. Все якось налагодилось. І зараз знову руйнування, мрії, долі. А вони всміхаються, хоч в очах щось тяжке та зовсім не веселе. Можливо і нам ось так доведеться дуже скоро пакуватися, бігти . Що в них є, чим вони володіють? Що залишилось? Хіба що собою. Тільки вони сами, дитина. З матеріального машина…навіть посуду вже немає. Посуд в мене, відчуваю себе ніби обікрала їх.. Тяжко, і відмовитися вже не можу і взяти собі не можу… А їм як? Як допомогти, не знаю як. Запропонувала оставити у себе не зберігання доки вони не повернуться. Відмовились.. Жахливо те що вони не вірять що в Одесі буде все нормально, вони їдуть надовго, може й назавжди… Ось це мене й зацепило, це виявилось для мене моментом розуміння, що війна тут, поряд. Тоді кажу: Ок, приїджайте у гості, буду вас шампанським пригощати з ваших бокалів) чорненький гумор

А чим володію я? Поки що в мене багато чого є. Але…Моє рідне місто хочуть відібрати. І що в мене залишиться? Тільки я та моя сімья. Якщо пощастить вижити.

Чоловіку( в минулому військовому) нарешті після очікування тридцяти років дали квартиру. Яка іронія, це відбулося в війну. Обставляю її без ентузіазму розумія що в мене нічого не має. Все це може в мить зникнути. А ще гірше дістатись нелюдям, які руйнуть наші мрії та життя.

Сьогодні була у Оксани в лікарні, вчора їй зробили операцію, та й ще захворіла дитина, нема кому принести воду, необхідне. Я поруч, принесла.Так приємно бути хоч чимось їй корисною. Вона неймовірна, вона стійка та незламна. Я пишаюсь як Оксана проходе це тяжке випробування свого життя.

Ще, вчора , чи це було позавчора, я напилась та висловила людині те, що не треба. І хоч була права, але навіщо було. Війна, може людині тяжко, А тут ще я зі своєю правдою. Що я знаю? Навіщо когось виховую? Яка мені взагалі справа? Хочеться вибачитися. Але вибачаться нема за що, та напевно після всього вже і нема в кого…Але годувати мене брехнею я нікому не дозволю. Тому мабуть все вірно зробила.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

23 липня 12 година дня , А по Одесі росіяни вже випустили чотири ракети. Дві прилітіли до порту. Вибух, знов вибух, ще три, машинки погуділи сигналізаціями. Та й за Мить все так як будто нічого й не стталося. Знов пташки співають, та нестерпна літня спека. Порт горить. Коли чуєш десь рядом гул ракети, які думки? Ніякі. Сидиш та чекаєш куди прилетить.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

3 серпня. Бігаю кожного ранку вже другий місяць. Позаду біжить Артем, йому подобається спорт, але він звик що є тренер. Виконую цю роль, тінь тренера попереду. Я бігу він біжить. Я зупинюсь, він встане. Тому біжу як можно довше, поки вистачає сил. Навіщо я це роблю? Тому що це одне з того що залежить від мене, в світі де вже майже нічого від мене не залежіть. Я можу це робити і роблю.

Марс з нами більше не бігає, він занадто часто зупиняється. То йому терміново кущик помітити треба, то понюхати якусь гидоту, то посерати на якусь красу… А в мене, вибачайте, подих! З ритму зіскакує. Він, звичайненько, ображається, що його на полювання не беруть. Але швидко відходить, собаки такі заї, і щоранку зустрічає так, ніби я не двадцять хвилин була відсутня, а цілу грьобану вічність.

Росія як гангрена розповсюджується по нашій країні. Вони хочуть зруйнувати все як у Сирії, нещадно обстрілюють мирні міста перетворюючи то що ще вчора квітло в руїни. . Ще нахабно оголосили, що хочуть завоювати Одесу та забрати весь південь України. Гандони. Поперхнуться. На початку подавляться Херомсона, потім Микола їм вставить, а Одісей наваляє так, що прокинуться вже на Кримському мосту, який завалить ЗСУ. Де їх нарешті вдома у Москві))) на самому , самісенькому дні чекає Посейдон. А на горі українській Нептун…Пара-пара-пам!

Який би не був розвіток подій, росія пізнає справжній український дзен, покоління будуть боятися медетувати. Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Піздець російськой підерації!

• 

Середина серпня. (Усю середину серпня я пізніше видалю, тому що це все моє темне говорить. Я не така зла насправді) нарешті видалила, але думка моя не змінилась на березень 2023, подивимось що буде далі, зробила відокремлений запис на ту тематику та скрила його від загальності, пробачте.

При чому тут Марсик? При тому що в собаках немає ліцемірства. Та й собаки не засуджують . Відчуваю себе ще гіршою ніж моя подруга, але поки залишу тому що як з’ясувалося ще не відпустило, я ще не байдужа. Хай ці почуття та допис мене помучить, повиховує. Тому що якщо це мене турбує, то це тільки моє, зі мною щось не так.. Треба відпустити. Подивитися на себе, відповісти на запит- чому це тебе турбує. Хоча це марення. Може мені ще треба задуматися, чому мене турбує, що росія напала на Україну? «Правда має багато відтінків», ага, у гівна якщо пошукати теж можна знайти навіть шоколадний.

Ось такі ми люди, собачки! Гарно що ви цього не хочете бачити і не бачите. Вірите, довіряєте нам. Дякую !😘

Сподіваюся колись я зміню свою думку і вся моя жовч випарується. Я перепрошую за свою злість, але зараз так. Я бачу як все поверхово, ці усмішки, відношення. Я бачила як з такою ж дружньою усмішкою мене нещодавно зрадили. Тому огидно, не вірю !

• 

21 серпня 2022. ….6 серпня ми переїхали. Тут багато недоліків, але ще більше приємного. Я цілком задоволена. Я взагалі можу жити де завгодно , дуже швидко адаптуюсь. Циганка, кочівник.

Що я спостерігала з вікон за ці дні: Я бачу з вікна — дива світу. Як мені пощастило! Чарівни закати,  приголомшливі молнії у степу, велику ведмедицю в усієї красі і вона насправді велика на весь горизонт,  гадзвичайний світанок, схід сонця за дахами, дрон в вікні, супутник Маска( чекала, не побачила). Чую завивання вітрів, бачу потяги, що пролитають вдалину, які своїм стукотом коліс зовуть у подорожі, і нагадують про минуле; великі зграї собак на пустирі яким ми бігаємо з ранку ризикуючи бути покусаними.  Собак там щонайменше двадцять.  До обіду вони сплять, пів ночі гавкають і пів ночі виють.Як би їх навчити, пристосувати до людського графіку життя, вити як всі нормальний люди?

Чайки надривно кричать за вікном. Тут є ще й море… Але перекрито доступ. війна. Це так жорстоко, ніби тобі подарували подарунок, а відчиняти не можна. Дивись на упаковку і мучся. Маленькі тортури. Але розуміючи, що зараз відчуваєтьь багато людей, жадібно насолоджуєшся чайками.

• 

• 

• 

• 

• 

Про війну. Коли я розмовляю з кимось я дуже часто чую фразу «Як ми гарно жили! Як було добре поки росіяни не прийшли до нас з війною.» Так і є. Яка була до війни наша країна, квітуча, гарна, зручна, вільна, завжди прагнуча до розвитку! Коли ми переможемо цю імперію зла на ім’я росія, то  всі наші мрії здійсняться, розвиток буде швидкий та потужний. Ми станемо найкращою країною в світі, де панує злагода, порядок, справедливість, любов, повага до іншого та вільна думка. Амінь

• 

24 серпня. Сьогодні день Незалежності України! Зараз ми платимо за свою свободу велику ціну. Але ми вистоїмо, тому що ми вільні люди. Для нас найстрашніше залізо – не ракети, літаки, танки, а кайдани. Не окопи, а окови. Дуже потужна промова нашого президента. Я плакала. Згадалося як я плакала слухая його ж промову, коли Зеленського вибрали президентом. Це відбувалося на тлі втоми, емоційної напруги, сидячі на балконі в альберго на шляху Сантьяго в Іспанії в 2019 р. Тоді казалось що це втома — А це було задоволення)) Ще не було в мене пса мого любого Марсика, ми знайшли на шляху нових друзів у тому числі росіян… І даже думки не виникало, що росіяни здатні на таку підлість, ницість, що «брати, друзі, родичі» вдарять ножем у спину. Хоч — ні, вони це зробили не вперше. Але ми були такі тупі , що ще розділяли на поганих та гарних руських. Ось така підла та жорстока казочка, малятка….

Завжди дуже потужні промови у нашого президента! Це важливо. Тоді, коли обирала його, та й потім — багато було питань і навіть претензій. Але зараз він на своєму місці. Дякую. Що буде далі подивимося. Диктатури, сподіваюсь не допустимо. Слава Україні!

• 

• 

• 

• 

5 вересня.

Вже місяць як живемо на новому місці. З місцевих розваг: час від часу з Марсом підкормлюємо собак на пустирі. Марс примудрився вже з одним страшним як атомна війна псем потоварищувати. Коли він до нас повільно та обережно підкрадається щоб погратися, здається хоче сжерти. В мене серце в п’ятки спускається… Але він страшний тільки для мене, а для Марса гарний, такий мужній, подряпаний, смердить від нього знатно — приклад для наслідування, зразок краси та привабливості. І тут логічно розвити цю цікавеньку тему, неможливо пройти повз .

Пам’ятаєте, як на самому початку першої частини цієї довгої розповіді схожої на щоденник було про будинок який мене здивував, розсмішив, обурив. Тепер я живу в ньому. Життя цікава штука. Висновок: по-перше, якщо мене щось чіпляє, означає — це моє. По-друге, зсередини мені подобається, отож як з людьми))) По-третє, якщо я тут, то зроблю його красивим і зовні. Та й яка різниця все що існує — має красу, залежить лише від того що ти можеш побачити.

Призначення…
Приходжу додому з пробіжки, хвалько показую чоловікові фотографії.

«Круто, так?! Гарнюня! Я зроблю цей будинок відомим!» «Так, дуже красиво! Звідки ти знімала?»
«З сміттєзвалища…»- правда вирвалася з мене раніше, ніж я змогла прикрасити. Нічого, нічого.. Ну, може треба ще трошечки попрацювати над красою.

• 

• 

• 

• 

Про війну у відносно спокійній Одесі – це низка машин швидких зі сторони Миколаїва , одна за одною, постійно, звук їхніх сирен роздирає серце. Це сусіди біженці, це благодійні внески через мінус на карті, це давно вимкнені оповіщення тривоги. Це почуття провини, що ти ще можеш гуляти з собакою і писати цей текст, коли люди вмирають.

Це дивно, але люди у росії мабуть приречені бути аморальними. Може це пов’язано з місцевостью? Там вони живуть в брехні, знають що це брехня, але всі роблять вигляд що то правда. Без кінця брешуть один одному, заздрять, ненавидять, усіх підозрюють. Брехнею вони прикривають все, навіть вбивство. Але щойно вони залишають цю країну то їх думки та висловлювання змінюються. Нібито й нормальні, адекватні, цікаві. Це дуже дивна річ…. Можливо територія аномальна, чи колись проклята? Вона як чорна діра спотворює людську сутність, викривляє, робить із людей демонів. Інакше неможливо пояснити як люди можуть робити ті страшні речі, що вони роблять в Україні. Тікайте люди звідти, якщо хочете оставаться людиною, А не звіром.

А скільки зараз проклятть ще впало на цю країну… Буде ще гірше.Якщо вони колективно не прокинуться, не прийдуть до тями, не змінять напрям, не покаються, не скинуть рабські окови, то це територія й надалі, на віки порине у темряву, глибше, глибше….

12 вересня. Контрнаступ. Україна визволила Харківську область. Росіяни тікаючи бросають зброю, технику. Українці не можуть їх наздагнати). Наші перемоги дуже надихають. Перемога — це приємне відчуття. Хоч навіть страшно уявити якою ціною все це відбувається.

Дуже скоро Путіна не буде, і всі ці потвори зроблячи його винним будуть намагатися очиститися від крові, вмити руки. З’явиться безліч росіян в тому числі мої родичі, які розповідатимуть, що вони засуджували та не підтримували. Але чого тепер варті їхні слова? Тепер, до нашого розуму, а тим паче серцям немає доступу. Просто відчепіться. Геть! Пішли геть! А сьогодні вони ще сподіваються, що знищать Хохлов та переможуть. Суть росіян: мовчати чи підтримувати усі звірства, навіть радіти їм, сподіваючись на перемогу, вона спише всі злочин . Або знайти цапа-відбувайла, навішуючи на нього колективні гріхи і знов брехати, що завжди були проти цієї війни. Що відбувається зараз, Путін не маючи жодного плану, вирішує відправити Україну в кам’яний вік позбавивши її електрики, води, газу тощо. Коли людина — гандон його помста передбачувана. Знищити Українців, хай залишаться без тепла, води, електрики! Хай помруть від голоду, холоду та спраги! Вони вдарили по критичної інфраструктурі. Харьків, Дніпр, Суми погрузилися в пітьму. І що ви думаєте, звичайні росіяни радіють. Ось тут доречно процитувати Зеленського:

«Навіть крізь непроглядну темряву Україна й цивілізований світ чітко бачать ці терористичні акти.
Навмисні й цинічні ракетні удари по цивільній критичній інфраструктурі. Жодних військових об’єктів. Знеструмлені Харківська та Донецька області. У Запорізькій, Дніпропетровській, Сумській – часткові проблеми з живленням.

Ви досі думаєте, що ми «адін народ»?
Ви досі думаєте, що зможете нас налякати, зламати, схилити до поступок?
Ви справді так нічого й не зрозуміли?
Не зрозуміли, хто ми? За що ми? Про що ми?
Читайте по губах:
Без газу чи без вас? Без вас.
Без світла чи без вас? Без вас.
Без води чи без вас? Без вас.
Без їжі чи без вас? Без вас.
Холод, голод, темрява й спрага – для нас не так страшно й смертельно, як ваші «дружба й братерство».

Але історія все розставить по місцях.
І ми будемо з газом, світлом, водою та їжею.. і БЕЗ вас!»

Тепер про собак і мої гріхи. Вчора в розмові з чоловіком після допису однієї дівчини, яка засуджувала переселенців, що кинули своїх собак на кордоні Андрій згадав про Діка. І про те, що собаки це – відповідальність. Коли помер мій батько: на дачі де він жив останній час залишилася вівчарка Дік. Майже не пам’ятаю собаку. Вона з’явилась у батька, коли ми вже жили окремо. Стерла пам’ять про нього, мені було байдуже, не до собак. Я була вагітною, вагітною ховала тата і доля собаки мене зовсім не хвилювала. Це мій гріх. Але Андрій врятував мене від повного падіння. Він їздив на дачу, возив їжу, а потім, коли Дік захворів, привозив ветеринара, робив йому уколи. Зараз я розумію, Дік помер від туги, від непотрібності. Мабуть ми повинні були забрати його до себе в квартиру. Але тоді, я була зайнята лише собою та бажанням зберегти дитину, до цього був викидень і я думала, що більше не зможу мати дітей, а тут ще й смерть тата… Після цієї розмови на душу впав тягар, я не могла спокійно заснути, мене вразил мій егоїзм, байдужість. Бідний Дік, яка я потвора…

Велике дякую моєму чоловікові, не раз він своєю турботою до інших людей, до тварин, до мене — рятував мене від падіння. Однак моєї егоїстичної сутності це не змінює. Але я працюю над собою.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

11 жовтня.

Багато кровавих подій відбулося за ці дні. Росіяни роблять таке, що для нормальної людини нонсенс, страшне. І незрозуміле як люди на таке здатні. Про це вже дуже багато написано. В мене немає сил це повторювати.

• 

• 

Вчора з ранку був масований удар по Україні, багато міст зазнали руйнування, знову загинули не вчому не винні мирні люди. Що я робила, я готувала борщ тому що укриття далеченько, бігти нікуди не збираюсь, а робити щось треба. Коли зайнята, то якось байдуже на небезбеку. Хотіла вікна помити, але якщо взривна хвиля, то сенсу немає мабуть…А потім Марсик підключився до мого гарного настрою, змусив мене піти з ним гуляти. Він добре освоївся на новому місці та хоче гратися, тривога чи не тривога, і він такий красивий, не можливо йому відмовити. Самий гарний песик всесвіту. Як же мені повезло що він з’явився, це подарунок для мого спасіння. Мої посмішки під час війни, тривог, будь якого жаху. Обіймаєш його, м’ягенький, товстенький… Зая моя! Ми з Марсом набираємо вагу, задаємо стреси. Виявилось, що ми однаково обожнюємо печиво, та й взагалі їжу! Нажаль він не пьє алкоголю, А так ми би з ним дали джазу!

З подій з моїми тваринами: Маруся — моя гонорова кішка почала приходити до мене на йогу. Одарила аудієнцію. Нарешті! Хвилин п’ять займатися неможливо так як вона вимагає ласки. З Марусею жарти погані, якщо не погладити коли їй треба то чекай на сюрпризи). Ще з того, що запам’яталося: Марс випадково проковтнув реп’ях, це була ще та розвага, він задихався, риґав, гикав… Довелося реанімувати, влила в пащу води та вазелинову олію. Все добре, ми перемогли! Марс злякався та перестав гикати. Алілуя! Зцілення!

Сьогодні займаючись йогою усвідомила, що лігво собак яке у нас під вікнами зовсім не просте, це Інь та Янь. Білі та чорні собаки парами. Вона дивилась мені в очі.

Ще в тему, в нашому будинку з’явився дивовижний сусід. Він слухає медитативну музику цілодобово дуже голосно. Мабуть сподівається очистити карму всьому будинку. Допомагає нам осягнути просвітлення. Іноді ця музика переклика’ться з завиванням вітра, моєю мизикою для йоги та шкварчанням моєї сковорідки.

• 

• 

• 

Накрила якась депресівна безнадійність. Треба щось робити, не можу знайти що. Я плтребую якусь бурхливу діяльність. Поки що не знайшла собі діло. Торговля стоїть, гроші закінчуються.

Що я зрозуміла за цей час поки в мене ні до чого немає натхнення? Трохи предісторії, містики з мого життя. Мої довоєнні валянні роботи здається натякали мені що йде щось страшне: згущаються чорні хмари. Дивись як стає моторошно. Все йшло к війні. Серія виробів незрозумілого натхнення.Якщо ви слідкували за моєю творчістю то до цього в мне завжди були яскраві вироби, ніколи не було темних барв. А тут з’явилися Монстри, Кикимори. Я раптом захопилася темою постапокаліпсису. Робила щось дуже агресивне. Навіть краска замість задуманого покрасила тканину в хакі. Я ще тоді дуже засмутилась. Темні та войовничі капори-капюшони , митінки з ранами , кисті рук які мутували в пальці з перепонками. Моя підсвідомість казала мені готуватися.

Але здається все позаду. Зараз роблю капюшон і він виходить яскравий як весна як гарна насичена барвами осінь, як спокійна радість, це дуже обнадійливо. Дурня, так? Але щось в тому мабуть є. Я ж митець, я так бачу. Україна переможе!

Як я дійшла до цих висновків? Я зустріла жінку, випадково, на виставці. Вона роздивлялась мої роботи, захопливо відгукнулась. Та чомусь стала розшифровувати їх. Так слово за слово ми розмовляли довго. Я розповіла, що під час початку війни в мене не було натхнення, зникло бажання. А потім взяла та й з ненацька пошила дві ковдри печворк з кусочків тканини. Чому саме так не зрозуміло, раніше я не робила таке. А вона й каже, чого ж все зрозуміло, ви ж себе з шматочків зібрали, зібрали до купи . Цікаво, як ребуси я свої роботи ще не розглядала… І ось так і почалось. Жіночка так мене розхвалювала, а при цьому нічого не продавалося. Ледве продала одні мітенки та шапочку. Я була засмучена, іноді я запитую себе навіщо я все це роблю, трачу гроші? Більшість моїх робіт я роблю розумія, що це не на продаж, тому що знайти людину яка таке купить особливо в Україні це практично не реально. Але я не хочу робити те що мені не цікаво. В принципі нічого на тієй виставці я не втрачала, бо в будь-якому разі своєю участю вже хоч щось зробила для переселенців. На цьому історія знайомство з Галиною не закінчилося, вона попросила взяти мої митенки на іншу виставку, А потім ще на одну. Я дала, але на перший виставці нічого не продалося, і, уявляєте, щоб мене не засмучувати вона купила митінки собі. Ой, жіночкі, які ви прекрасні! Це було дуже зворушливо. Написала мені довгий текст у вайбері, оду моїм роботам, як всі цікаились, підходили, приміряли. Коротше попрацювала зі мною як психолог, підготувала до поразки, та й тільки потім написала що нічого не продалося, хоч я це зрозуміла одразу) Я читала та посміхалась , це так чудово! Дякую, для мене поразка це лише поштовх, щоправда, передує йому невелика істерика з парочкою ударів об стіну. але це недовго триває — Мить в порівнянні з життям всесвіту. Валяння це взагалі для мене як мистецтво, скульптура, художество. Коротше кажучи, Галина- це такій подарунок мені від всесвіту) Захоплююсь нашими людьми! На одній із виставок вона заробила для мене 840 грн. Запитує мене: «Ти задоволена?» Я їй відповідаю: «Звичайно, але мені важливо щоб і ви залишилися задоволені. Ви щось заробили? (Я даю свою ціну нижче ніж зазвичай продаю). А вона мені відповідає: «Головне обмін енергіями. Я знаю, що в неї грошей немає, а кепка йде і вона хоче.»

Ще щось забула написати, так це те що росія хоче скинути на Україну атомну бомбу. Серьйозно?! Це точно зі мною відбувається? Я точно тут в цьому виміру? Ви тільки вдумайтеся до чого докатився цій світ! Росія яка по договору повинна була бути гарантом нашіх кордонів напала на нас , тепер ще й хоче знищити саме тім що ми їй віддали заради гарантії безпеки. Світ спостерігає як знущаються над Україною, ще э країни які не визначились на якому вони боці. Україна єдина країна світу яка роззброїлася заради світлого та мирного майбутнього, та відказалась від ядерної зброї. Єдина країна яка її мала, але пішла на висшу сходинку, рівень цивілізації. Що це доводе для всіх країн? Що треба озброюватись, що якщо ти слабше ти будеш битим, що ніякі світові структури та договори нічого не варті. Що цівілізованість це гра, фікція, маска. Людство не заслуговує бути на цієй планеті. Людство приречено як і діназаври. По телебаченню розказують як діяти при атомному вибуху. Якийсь сюрреалізм і ми тут знаходимося, в епіцентрі подій де верішується хто переможе зло чи добро ціною нашого життя. Цікаво те, що українцям авжеж лячно, але здаватися ми не збираємося. Навіть такої думки нема. Є злість, лють та ненависть, презирство до ворога, жага до нашої перемоги, жага щоб покарати кожного злодіїя, вимога відплати за кожну безневинну жертву, за кожну зламану долю! Смерть ворогам!

Які новини в Одесі? За час війни на Одещині було завдано близько 100 ракетних ударів, житло майже тисячі жителів було пошкоджено або зруйновано, повністю знищено 30 квартир. Російським терором убито 32 мешканців області, у тому числі двоє дітей.

Порівняно з обстановкою у Миколаївській, Запорізькій, Харківській, Херсонській, Донецькій та Луганській областях – у нас вважається спокійна обстановка. Росіяни – горіть у пеклі!

18 листопаду.

Шість вікон у моєї двукімнатній квартирі. Я бачу в них три сторони світу, але зараз вони показують темряву. Антураж цієї ганебної війни – тьма. В Одесу саме сьогодні приходить холод, а вчора майже все місто залишилось без світла, десь без води. Листопад, друга половина. Росіяни- тварі, якім немає прощення. Воїни з них ніякі, але тварі — знатні. Мстиві, жалюгідні, заздрящі та брехливі обірванці Все що вони змогли зробити — це мститися не військовим, а мирним, намагаючись позбавити їх води, світла, тепла, їжи. І вони так радіють своїм успіхам в катуваннях, всією своєю недонацією. Але їм завжди мало. Вони вивозять все що можуть, крадуть, мародьоррять. Спіздили навіть Єнотів з зоопарку. І одразу ж у українців Єнот став символом зневаги до ворога.

• 

Що я, та Єнот можемо сказати темряві, лише традиційно: «Путін хуйло. Піздець російськой педерації! Смерть ворогам!»11.11.2022 Україна визволила Херсон. 15 мої вітання. Ми з Марсом продовжуємо підгодовувати собак. Сьогодні в ранці це було особливо важливо тому що баба Женя не мала можливості приготувати їм їжу, в неї не було світла.

• 

17 грудня

Марс як Хатіко. За щось не знаю він полюбив мене. Хоч чого не знаю, за розум, красоту та скромність. І та любов як закон який неможливо попушити. Вчора я запропонувала чоловіку провести мене до маршрутки заодно вигуляти Марса. Чоловік сумнівався що так вийде, бо Марс може не пойти коли буде знати що я поряд десь, упреться та й годі. Але ж тут я сяду в маршрутку і в нього не буде варіантів як йти з чоловіком. Але.., Коли я поїхала Марс сів на зупинці і відмовився кудись йти. Що тільки чоловік не робив, Марс не ворохнувся. Коли я повернулася , чоловік був дуже злий, бо йому довелося нести Марса на ручках. І тепер коли мене немає вдома, а хтось йде вигуляти Марса він тащить їх на зупинку. » Таня туда повернеться, я бачив!»

Марс заволодів нашім всесвітом ( звичайно, на рівні з Маоусею). Тепер всі ображаються якщо приходять до дому та їх ніхто не зустрічає так як мене. Ха ха ха ( зловтішаюся я) Також усі засмучені якщо Марс не робить люблячий уклін «собака мордою вниз» — це таке ранкове собаче привітання. А мені він завжди робить, ха ха ха. Тут я показую усім язика. А

30 грудня Мій син — Іспанець. В нього принцип є — «маньяна». Грудень 2022. Син завалив чергову сесію в інституті. Мало війни, ще й тут дупа! Виникла велика проблема. Ну шо ж ти наробив! Боже мій… Завдання: Будь-що, але ж треба залишитися на бюджеті. Довелося їхати до університету. З’ясовувати що та як, бо в мого сина на все стандарт відповіді: «все ок, геніально, да щас, це не так працює, не заважайте, я все вирішу» . А мені що робити? Це ж бюджет, це ж війна. Боже мій, як я втомилась. Все пропало! Все пропало!!! Я стояла як дівчисько перед деканом схожим на іспанського вельможу, а він мене вичитував. Нема чим крити, з усіх боків він правий. Від сорому хоробрість бувалого вирішали кудись зникла, і все що я змогла — це видавити одну не дуже переконливу фразу: «Він хворів, а потім ми лікували йому зір. Ось, у нас навіть дві довідки є.» І в цей момент моя губа зрадливо затремтіла. Я вибачилась. Зробила над собою зусилля, випрямила спіну. Глибоко вдихнула. Відкрила рота для гідної промови. Не вийшло. Ще раз вибачилася, не допомогло, губа продовжила тремтіти, слова застрягли десь на рівні щитовидної залози, та відмовились видавлюватися з викривленого рота. Як я не намагалася, а розмова не зладналась, плакати хотілося більше ніж говорити з деканом іспанського факультету. Вигляд мій став настільки жалюгідним і нещасним, що сказаної фрази в принципі виявилося достатньо, вона набрала вагу і набула нового змісту: «Тяжко перехворів, зір впав, рятувалися від сліпоти» -насправді нічого такого не було, в тому сенсі що хоч зір постійно лікуємо, але дяка Богу все поки під контролем, не осліп, я такого не мала на увазі, але картина «Нещасна мати в сльозах» запалила все навколо новими відтінками і тепер фраза виглядала дуже трагічно. Декан замовк, підбираючи слова: «Так я не знав …» — пролунало тихо та сповнено співчуття, погляд його пом’якшився, відразу видно — людина добра, хороша. Не знаючи як утримати мої сльози які ось-ось прорвуть платину з вій, він попросив покликати сина з коридору. Я вийшла, видихнула, і в деканаті всі зітхнули з полегшенням. Далі все було дуже мило. Декан по-батьківські читав лекцію моєму двометровому синочку, який перекатувався з ноги на ногу, нібито ті слова його заколисують. «Любов до матері». «Чи розумієш ти синку — як матері тяжко?!» Я зітхнула, заради підтримки деканата…ох, ох… «Чи розумієш, чоловіче, як легко втратити мати, довівши її нервову систему до кризу». Він говорив, а я тихо сиділа на стільці борючись із жалістю до себе, та соромом що тепер треба якось підтримати цю дурну ситуацію, ой Боженькі, мене не зовсім вірно зрозуміли. Ох, ох, автоматично виривалось на зовні . І що робити, зізнатися що не так вже й страшно, просто мій син — ледар ? Теж неможливо, його ж виженуть! Ой, Боженькі… У цей день тричі різні викладачі моєму синові говорили слова: «Ти любиш маму? Ти розумієш як легко її втратити?» Ці повторення мене добряче налякали, я навіть дзеркало дістала, що, все настільки жахливо?! Невже я виглядаю так що пора на той світ?!! Але воно було таким маленьким що картини не прояснило. З кожною хвилиною мені ставало все більше шкода себе. Все зовсім погано, я страшна, стара … І війна… Тепер обличчя вже перекосило зовсім , по справжньому, процес необоротний. Дивно, але цей перекос обличчя як за помахом чарівної палички для нас відкривав усі зачинені двері, виявилось моторошний вигляд дуже допомагає вирішувати проблеми. А ви кажете краса врятує світ! Завтра — останній день цього року. Цей рік змінив життя, поганий рік, але для мене якщо подивитися з погляду одиниці особистості він був добр. Світ мені посміхається обличчями рідних, люблячими мордами мого собаки та кішки, затишком мого нового дому. Підтримкою родичів та друзів. Новими знайомими, гарними людьми. Всесвіт хоч і створив для мене всілякі хвилювання та перепони, але плюси моєї особистості, а це миттєво забувати все погане крім зради та ще не пізнаного жаху – не залишив мені страшних спогадів. Навіть операції після яких багато жінок впали би в депресію не роздавили мене, я про них просто забула та посміхатися стала ще більше. Це моя маленька перемога. Так, періодично я прокидаюся в жаху, холодному поті. Так, іноді мені хочеться як і усім вити від безсилля, я шкодую багато про що і хочу повернути деяких людей у ​​своє життя. А декого навпаки послати як найдальше. Цей рік залишив історії недописаними, діалоги недосказаними. Але приходить ранок, я навмисно приймаю крижаний душ та тихо кричу: «Я жива! Хочу жити, жити хочу!» Колись я вкладала в цю фразу зовсім інший зміст)) Йога, шавасано, моя особиста молитва. І всі страхи, біль, погані спогади і туга йдуть геть, туди, де випарувалася ніч, у розлом де стався злам моєї радості, стерлася довіра, виповзали як павуки страхи. Рухатись! Я змусила свою родину танцювати зі мною вечорами і тепер у моєму будинку чотири дні на тиждень сальса вечірки, все одно є світло чи відсутнє. Танцюю я, син та чоловік. Я дурна? Так. І рада тому) Це рятує нас, робить сильнішими, впевненішими. Тому що ми посміхаємося попри обставини. Можу сказати що ми сміємося як ржуть задоволені коняки. Коли митзакінчуємо танцювати Марс ревнивої вимагає від мене гратися. Я спочатку не розуміла чого так кожного разу, але все зрозуміло: я танцювала с кожним з нашої зграї окрім Марса. Він теж хоче станцювати зі мною! Моя особистість не бачила, що побачило багато українців, жахи цієї війни, люди в окупації, під обстрілами, військові. Тому, всі мої хвилювання, висновки- насправді не мають ніякої ваги, вони навіть образливі для багатьох,

2022 проводи
Год закончился не в декабре, а 24-го февраля…
Рано утром, когда взревели танковые дизеля,
Когда сверху был передан первый приказ: «Вперед!» —
Адресованный мясу российских маршевых рот.
А потом время остановилось и далее не пошло,
Хоть мы куда-то звонили, ругались, кричали «алло!»,
Хоть мы по привычке и перелистывали календарь,
Но как-будто вместе курили дурь и глотали гарь…
Когда гибнут дети, время не может идти вперед,
Так, чуть-чуть покуражится, но скукожится и замрет.
Новый год не наступит, как ни жди его, и как ни зови,
Ты сначала старый поднатужься и переживи.
Ты переживи его в Мариуполе, Буче, Харькове и Днепре,
В этом страшном, темном, простуженном декабре,
И в окопах у Бахмута, каждый день отбивая десяток атак,
Знай: когда-нибудь это кончится. А далее будет так:
Наступит, не знаю, что там: лето, осень или зима,
И вернется тепло в войной разрушенные дома,
И победный марш пропоет не труба, а, скажем, фагот…
И он придет — долгожданный, немыслимый Новый Год.
Александр Дов

5 січня.

Подивилася я новий Аватар, скажемо так, хотіла розважитися, розслабитись. Але не так вийшло як було задумано. Цей сімейний перегляд кінофільму закінчився бурхливим обговоренням у машині, що межує з грандіозною сваркою. Ой, не можна мені було таке дивитись! Фільм взагалі не зайшов. Усі сцени де були: насильство, вибухи, пожежі, гучні звуки — викликали в мене таку напругу, що я хотіла встати та пійти. Цей фільм несподівано відкрив рівень стресу, який я накопичила. Чесно кажучи, це неочікувано, що в мене є психологічний розлад викликаний воєнним часом. Я була впевнена, що все гаразд. Але… Десь у глибинах є стиснута пружина, скринька Пандори, та наслідки її відкриття непередбачувані.
Наприклад, сцена як вбивають кита з дитинчатою, вона обурила мене, жорстокістю і тривалістю . Це що? Смакування моменту? Навіщо? Я до останнього сподівалася, що цю маму та її дитинча врятують. Мати вбита. Ну хоч дитинча! Чекаю наступну сцену. Але не сталося. Далі. Загиблий син Аватару. Може його врятують деревом Еви? Адже це казка, і дерево може. Ні. Вони навіть не пробували. Виродки. Сина в расход заради мистецтва. Творці творили тварі… Та мабуть навіть не тому, що надто жорстокі. Їм просто нудно, та й глядачеві можете бути нудно. А це не допустимо! Глядачеві потрібні яскраві емоції, враження, переживання. Я представила як дивилися б цей фільм люди які живуть у спокійному, передбачуваному та розміреному світі. Як дивляться вони новини про нас, нашу війну… Як би дивилася цей фільм до війни я. А сьогодні? В мене була лише одна для мене цікава думка…Я думала про те, що хочу в туалет і що в цьому фільмі потрібний антракт. Коротше, фільм мені не зачепив, але це не об’єктивно тому що в мене окуляри чорні…. Все, що мені зайшло з нього, це реклама imax до початку перегляду.
Ефекту несподіванки не було. Сюжету не знайшла. Боляче від звуку було. Пристрасті? І так зараз вдосталь в нашому житті. Тому все то показалось бурхливо жорстоким. Навіть краса світу води — моєї нескінченної любові, мене не зачепило. Натомість мій син відкрився з небачених сторін. Він робить не стандартні висновки, може глобально та без впливу емоцій оцінювати проблему, приймаючи рішення найраціональніше. Це лякає. Як робот, » того спасати, а того все одне немає сенсу». Але Більшість його висновків мені були цікаві. Сперечалися ми виключно через те, що я намагалася пояснити важливість деяких моментів, вважаючи це своїм батьківським обов’язком: про заміну понять і знецінення дій, що ведуть до злочину тими чи іншими виправданнями, дією або бездіяльністю. Він же стояв на своєму і не хотів слухати, що призвело до підвищення градуса суперечки, а відповідно і децибелів. Покричали, возпилали, догоріли, знесилили, замовкли, а потім обоє пом’якшили подачу і зрештою помирилися оставшись кожен при своїй думці))

• 

12 січня.

Вчора ввечері мені вперше зателефонували з Росії, це була моя дуже далека родичка. Світлана — українка з народження. Світлана вийшла заміж за москвича і поїхала до росії років сорок тому. Як і всі родичі з росії, вони часто приїжджали до нас в Одесу на море і моя мама українка накривала їм одеські столи, готувала українські борщі, тато завжди віддавав гостям найкращі місця для комфорту, відправляючи нас дітлахів спати на підлогу або на горище. Ми любили гостей. Колись я вважала Росію своєю другою батьківщиною, захоплювалася природою, березками, і люди, мої родичі мені здавались добрими та прекрасними. Але як показала історія: Добрий раб – це зло у чистому вигляді. Цей дзвінок був як з іншого виміру, з минулого, я слухала гудки і не могла повірити, що взагалі зараз можна дзвонити з Росії до нас в Україну. Я не могла прийняти факт як можна дзвонити сюди, після того, що вони усі зробили з нашою країною?! Однак я взяла слухавку, з цікавості, цікаво, яка версія прозвучить. Світлана відразу повідомила, що вона проти війни і не може прийняти все це. Ми говорили спокійно, і хоч мені хотілося кричати, перераховуючи всі злочини, які вчинили росіяни, я не підвищувала голос і не впадала в істерику. Я розповіла їй свою особисту трансформацію щодо Росії та росіян. Про те, що зараз я на стадії люті та ненависті до всього, що пов’язано з Росією. Про першопричину зла та всіх злочинів, про подальшу вічну ненависть. Про кров, яку тепер не змити, як би вони не намагалися виправдати це. Про пропаганду на яку вони всі добровільно повелися, незважаючи на таку кількість альтернативної інформації, яку може отримувати сучасна людина. Я подякувала їй за Кобзаря, Тараса Шевченка, якого саме вона читала нам на ніч як казки, коли в молодості жила в нас. «Кохайтеся чорноброві та не з москалями)))» Світлана розповіла, що в її родині чоловік і одна з дочок підтримують політику хуйла-путіна та в їхньому будинку щодня скандали з цього приводу. «А якщо чоловіків твоїх дочок відправлять на війну? Твого чоловіка? Вони підуть нас вбивати?» Вона сказала, що і про це говорила: «розмовляти марно там стіна, наприклад, чоловік відповів» А що робити? Якщо треба — піду.» Я щодня плачу сказала мені Світла. Ми довго говорили, попрощалися. Вона побажала мені і моїй родині щастя, Я теж побажала їй, тільки додавши «Головне, нехай не лізуть в нашу Україну!» Я нікому не хочу робити зла, але якщо хтось прийде до нас без запрошення і зі зброєю ми вб’ємо їх… Ось таке просте тепер і ясне правило. Я зла? Це ви москалі зробили, я не зла, просто називаю речі своїми іменами. Я не можу поки робити висновки з цієї розмови, я навіть не розумію чи вдячна я їй за цей дзвінок. Я розумію, що є «хорошие» росіяни які навіть щось роблять. Але це все потім будемо розбиратися. А поки що: Геть!
Я не могла спати усю ніч, перебирала слова, жалкувала що не достатньо чи багато сказала. Боляче. Нам тепер боляче кожного дня. Але ця біль робить нас сильнішими у своїй непохитності. Слава Україні!

На стаоий новий рік Світлана привітала мене в ватсапі відкритою на українській мові. А 14 січня Росія ракетой зруйнувала під’їзд багатоквартирного дому 72 квартири та їх мешканці зникли під завалами. Я не розумію навіщо, але я написала Світлана вислав їй фото того злочину.

• 

• 

Українці… Ми всі знов приміряли трагедію на себе. Наші діти, наші родини, наші домівки можуть счезнуть . Кожен день для нас може стати останнім. Ми тут, ми розуміємо це.

28 січня.

Пустир поряд з моїм будинком де базується дві зграї собак став мені зовсім рідним. Поросль очерету, сміттєзвалище, розкидане навкруги сміття, обгризені щелепи та кістки, висока трава. Краєвид на п’ятірочку.
Природа заспокоює…
Доречі, хочу його чимось засадити красивим. Подивимось… Ще недавно пустир лякав мене, а тепер я в красивих гумових чобітах, вдвох з Марсом самотньо блукаємо багнюкою та продираємося поміж кущами, і навіть напади нудьгуючих до того собак мене не турбують, байдуже. Вони лише ловлять мій зосереджений погляд альфа самиці : «Йдіть в сраку, я тут головна!»- та й тікають.
Пусто, знов самотньо на пустирі…
Ближче до краю поля, де знаходиться наш будинок, проживає менша зграя собак, більш інтелігентна, з них я й почала. Їх всього шість, нещодавно з’явилася сьома — зовсім перелякана. Дві Чорні, Рижик, Біла, Поранена, з Підбитим оком і Перелякана.
Як розвинулися наші взаємовідносини за цей час:
на початку знайомства вони лише побачивши наші фігури давали драпака, і обережно з кущів спостерігали за моїма діями. Лише очі блищали з заростей . Я почала їх годувати. На кухні у нас тепер стоїть великий мішок з кормом, мій одяг смердить ним за кілометр, а я так хотіла не захламлятися.
Страшне поле спочатку лякало, я боялася заходити, тому кормила їх біля дорозі. Лячне поле для мене, я ж лякала бідолашних тварин.
«Ой, ви мене налякали» «На себе подивиться!»
Особливо біленькі собаки були під враженням від моєї краси, такі дикі! А чого це? Чого боятися?! Я ж гарнюня, ні до кого не чіпляюся з зайвою ласкою та ніжністю, за вуха не тягаю, просто сиплю корм та й йду собі. Больно потрібна мені ваша блохаста увага! Я просто тут мимо проходила, та й в нас з Марсом є зацікавленість тима угод’ями, розвинута уява малює десь таке:
«Чиї це поля? Тетяни фон Сметани та маркіза Марса!»
Це так приємно, аж вуха ворушаться.
Ми першими застовпим, помітимо тут усе. Хоч тут вже хтось до нас наклав гори, закриємо очі і зробимо вигляд що ніхто ще до нас не серав на цю планету….
Моя теорія бізнесу така: Кожну хвилину, секунду з’являється хтось нахабний і амбітний, і думаючи що відкриває Америку починає справу якій вже тисячі років. Справу яка в цю ж секунду комусь вже здається дохдим номером, набридла, чи не приносить бажаних грошей та задоволення. Ви вважаєте це не спрацює? Спрацює! Ентузіаст завжди досягає успіху. Тому що ентузіазм сам по себе це вже успіх! Це енергія у чистому вигляді.
Так і ми з Марсиком скромно, з легким ентузіазмом зробимо цю планету своєю. Як в фильму Аватар. Та дамо їй голосну назву. Обов’язково дамо. Над назвою я ще думаю. Може: Аватар, Собачий шлях? Можете дати варіанти, буду вдячна.
Продовжимо про наши взаємовідносини з іетелегентною зграєю.
Сьогодення:
Я нахабно входжу в саме їхнє лігво, і ця інтелігенція ніяк не може відповісти на таку зухвалість. Мало цього, Марс на них ще й кидається ніби це не ми а вони до нас до дому залізли. Гавкає, гавкав і планує продовжувати гавкати. Не звертаючи на цей гомін уваги я вперто тягну його за собою як і мішок з кормом. Собаки теж до його гавкотіння ставляться прихильно: мішок-це вагомий аргумент.
«Добре, робить що заманеться, тільки іжу покладіть та й гавкайте собі на здоров’ячка, незрозуміла парочка!»
Марсу навіть вже не так цікаво на них кидатися, і він зав’язав щось подібне на дружбу з Рижиком. Але це більш схоже що він хоче його під себе підгребти.
Ще зовсім нещодавно зграя чекала, щоб я відійшла на безпечну відстань і тільки потім починала їсти корм, який я принесла. Тепер же вони нетерпляче підходять вже у процесі мого насипання по тарілках. Дивляться, чекають, повільно та обережно машуть хвостами, але в будь яку мить готові бігти.
Нас люблять, Марс!
Усі, крім білих. Ті все ще у кущах. Але й білі змінили ставлення. Щось таке було, наче вони хвостом мені помахали, чи здалося? Ти бачив, Марс?! О! Ось! Бачу, спіймала! Ти махала мені хвостом! Я бачила! Можеш не маскуватися. З Підбитим оком з кущів сором’язливо привітала мене «Собакою мордою вниз». Зааая! Це так мило…
Все йде по нашому плану. Дари аборигенам, лагідна асиміляція.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

4 березня

За лютий я написала новелу(чи роман) на українській мові. Це перша проза українською. Може й не вдала, але я пишаюсь тим що це зробила. Зараз оброблюю її та скоро зроблю її видимою. Доречі, це продовження оповідання «Путь тени стена» Дякую. Слава Україні!

Україна переможе!

Це з минулого року допис:

Так не в’яжеться все що нас зараз оточує: весна, квіти з війною, зі смертю. Мені тут нагадують, що це суто людське сприйняття. Насправді: цвітіння садів, співи пташок, гормони кохання і смерть — процес вільний від домислів, чистий від фантазій, прекрасний сам по собі, в ньому немає трагедії лише циклічність. А ось людина, так — цвях в дупі весні, біль самої природи. Мутить, завжди забруднює. Запалення одним словом. Ясну і правильну послідовність спаплюжує своєю впертою відсутністю бажання вмирати. Вдумайтесь в цю алогічність: страждання, війна, біль, руйнації, сумніви все задля того, щоб жити незаслужено і не доведено вічно і доведено загинути. Трагедія для одиниці важливістю хворої. І ось ця вага помічена природою, але не так як людині хотілося б. Природі свербить, та й вона намагається струсити, вигризати, вилизати, вичухати. І звичайно перемагає у своєму простому бажанні очиститися. Здавалося б результат зрозумілий. Але не завжди, іноді від простої занози гине весь організм.

Мій товариш по чарці підсумував присунувшись ближче: — Це війна, дитинко. Війна та весна розцвіли водночас красиво, і ти напилась вина. Весною дуже хочеться жити. Це бажання нестримне. Виражається у прагненні діяти. Красиво одягнутися, посадити квітуче, створити родюче, подужати непідйомне, закохатися, меблюватися, оновитися, навчитися, відзначити і напитися в дрова. І ось ти вже біжиш, швидкість наростає, відриваєшся від землі, розправилися крила, шасі, ми забули про шасі, не забули, закрилки, відриваюся, і, з розмаху у мур  — Війна. Будинок, меблі зруйновані, можуть бути, гарно одягатися нікуди, та й сам ти будь-якої миті зникнеш. Сплеск активності накривається хвилею апатії та байдужості. Мені байдуже, все безглуздо. Готувати? Немає бажання. Можна не їсти. А можна їсти дуже багато з уже приготовленого якоюсь доброю фабрикою з минулого життя. Закуплено печиво. Подивитися телевізор чи зазирнути в книгу не сприймаючи слів, толк? Можливо спати. Спати цілий день. Сплю, довго. Нічого не можу, нічого не хочу в цьому замкнутому просторі стін війни. Не я зараз вмирає, не я страждає, оплакує, збирає цеглини мрій, чи що залишилися від дому, не я в полоні піддається приниженню, тортурам, і не я продовжує боротися, розбирає завали, накладає джгут зупиняючи кров на відірваній кінцівці і це не моя кінцівка. Це можу бути я. Але зараз не я, дякувати Богу! Це речення звучить як зрада. Соромно! Соромно коли помітно. А кому я помітна? Спати соромно, навіть спати… Весна? Огидно думати про сукні. Квіти в’януть від сорому. Весна. Сволоти — росіяни. Ненавиджу.

сьогодні я напишу впевнено: Весна — дає право боротись за неї.

квітень. Чому люди так жорстокі?! Боляче

Травень. Мій пес мені довіряє. Це цінне досягнення. Це круто. Моя коштовність. Я дивлюся як він безтурботно спить поряд, приткнувшись спиною, і розумію головне: він вірить мені, є довіра, повна довіра до мене. Це робить мене нібито краще, але це й накладає тягар. Бо я знаю і не знаю на що погане я здатна. Сподіваюсь я не зраджу його. Навіщо я взяла собаку?! Тепер мені страшно ще й за нього.

200000 офіційні втрати ворога. Чи радію я? Отже, я – мешканка українського міста Одеса, відносно спокійного.  Місто через яке постійно летять ракети випущені РФ по Україні,  та періодично ті ракети падають на Одесу. Вони випущені рф, по мовчазної чи навпаки голосної згоди «мочи хохлов» усіх росіян. Вони навіть старанно підписано для нас: » За это, за то, за что-то,». Страшна, потужна зброя яка несе руйнування, смерть чи каліцтва. Майже щодня звучить сирена, надходить сповіщення тривоги і вони летять несуть смерть та руйнування.  Я, як і решта мирних українців, беззахисна.  У моїй квартирі немає нічого, щоб захиститися або відповісти злочинцям їх же монетою. Давайте розглянемо це як розстріл. Тому що так воно і є. Є кат- вбивця, і є кого стратять — ні в чому не винного. Я відкладаю борщ який готувала, чи буденну роботу яку робила, та йду до розстрільної стіни, скривавленної попередніми розстрілами. Чекаю страти. Ось росіянин який випустив ракету, підводить до стіни де вже стою я мешканців всього мого багатоповерхового будинку. Мами ведуть дітей під руку, старі опираються стомлено о ту стіну. Ми майже звикли. Зараз стратить, це станеться зараз? Страху вже немає, страх приходить коли стає чутно, коли бачиш. А він, той росіянин продовжує, та виводить вже все місто до стіни. Мовчки проносить зброю над нами, прикладає к потилицям, ворушить волосся дітлахів. Мовчки.  Всіх хто потрапляють під траєкторію польоту ракети виводять до розстрільної стіни.  І ось ми всі стоїмо і чекаємо кого він вб’є цього разу. Буденно вб’є, працюючи. Нам нема куди бігти, ми просто не встигнемо. Немає такої кількості та міцності укриттів. Ми не можемо усією країною перейти в іншу країну заради спасіння. Нас багато, та й ми різні: і хороші і вередливі, і роботящі і недієздатні, і молоді-гарні і старі- безпорадні. Хто прийме усіх нас?  Тому ми чекаємо.  Кожен з нас. Ось як це відбувається. Коли скасовують тривогу — це означає, що тією жертвою цього разу була не я. Я ще жива раз можу дізнатися цей факт. Але й це означає, що хтось вбитий. В більшості випадків. Скоріш за все вбит не один, багато хто вже не доготує борщ. А комусь пощастило, вижили, може відірвало руки чи ноги, може вже без дитини, батьків, чоловіка, але ж живі…Живі?! Чи живі ми усі… Так відбувається щодня, другий рік.  Що я хочу сказати: Росіяни – ви мерзенні вбивці.  Покайтеся, може комусь з вас ще не пізно. Тільки завдяки тим хто бореться та не мовчить, залишаючись людиною  — може ваша нація здобуде прощення та гідне майбутнє. Всі інші — знайте, ви в крові, та ваші діти, без майбутнього. Кров ллється рікою на вас навіть в тиші. А наша кров така ж вперта як і ми, вона тримається на вас міцно і чекає відплати за кожну краплю. І ці цифри про ваших солдат, це теж на кожному з вас, ви їх вбили відправивши вбивати,
померти ганебно -вбивцями. Пам’ятайте про це. А ще пам’ятайте: навіть беззахисні, не озброєні — ми не припинено боротьбу. Всіх хто прийде на нашу землю з війною чекає смерть. А потім, коли переможемо, ми наполегливо та безупинно будемо шукати того росіянина хто кожного дня виводив нас до розстріляної закривавленої стіни, та й він неминуче здохне, кожен.
Чи жорстока я? Чи радію я? Я стала такою завдяки ваших старань. І ми не чекаємо, дудки вам москалі. І мине мовчимо, ми не такі як ви. Зневага до вас, ваших ракет, та ваших погроз. Ми діємо, наближаючи нашу перемогу.  Кожен. Як мурахи тягнемо свою ношу та неминуче переможемо.
Борімося! Слава Україні!

06.06.2023 росіяни підірвали Каховську ГЕС. Жахлива трагедія, не можу писати.

червень 2023

Що б вони не робили, як би нас не катували — Україна переможе. Що далі? Ядерний апокаліпсіс? Хімична отрута?

Я як ведунка скажу одне: за кожного нашого померлого буде страшна відплата росіянам .

червень, пташки співають, природа красива, чи буде завтра, як би не було правда за нами, тому й сили добра на нашому боці. Борімося!

Чи забула я про Марса? Авжеж ні. Він моя радість. Ми з ним наче тінь друг у друга.

• 

1 листопада

Життя стало як серії коротеньких історій. Все змінюється швидко. Я швидко та без ваганнь змінюю напрямки. Вчора пліла сітки, втім, зустріла там ненависть за то що маю інши політичні погляди. Пішла. Яка з них европейська солідарність коли вони порушують один з головних принципів оголошених Європою: толерантності до інших поглядів. Я не хочу це навіть пояснювати, вони одержимі, тут потрібно екзорциста. Якщо про мої політичні вподобання: нікому не довіряю, не довіряла і буду тримати під підозрою. На цєй арені нема того хто має мої вподобання. Була надія, так, втім, забагато лайна. Вчора танцювала фламенко в групі, втім, трапилась маленька підлість.Танці? Пішла, огидно. Мені там потрібні були друзі, будь які інтриги неприємлимо. Стала займатися самостійно. І т.д. Люди показують себе, відкривається все , що було скрито . Чи не так. Я стала занадто ранима та нетерпима. Немає часу терпіти те, що додає болю. Вже не можу розбиратися з чужими мотивами, злістю та темним, зі своїм би впоратися.

Приходить понімання, що війна може бути ще хто зна скільки. Як у книзі 1986. Вона вже йде 10 років, нарешті прийшло оознаня цього страшного факту. Нескінченна війна. Яка забагато кому приносить вигоду. Що ж роблю я? Живу. Дивлюсь це жахливе кино, дивлюсь як з країни тікають хитродупі залишаючи інших воювати та вмирати за їй інтереси, бачу як мою країну розворовують свої ж щури — я б сказала так «ми чекали , що буде революція на Росії, А вона може статися в нас», як озлоблені неандертальці йдуть на нас та на весь світ нескінченно, хмарою. Бачу як російські Іуди яки нещодавно були нам братами з задоволенням руйнують, розбирають як вони кажуть місто за містом. Сволоти . Авдіївка, там жили батьки моєї подруги , були проросійські, втім в 14 переїхали до доньки в Одесу. Зараз в Авдїївці залишилось лише 1431 людина, все місто стерте, росіяни бьють прицільно по незруйнованим богатоповерхівкам, визначаючи по диму де гріються люди,’ і ось навіть ті ждуниируського миру бвгуть від нього, бача, що несе той світ.

Вже багато людей ми втратили, бачу у фейсбуці як вмирають красиві люди, молоді і не дуже. Серце сжимпє біль. Їх дуже багато, дуже, дуже…Проте, вони світлі душі, які захищали свої родини, людей, країну, вони на боці справедливості. А ось росіяни на боці тьми, і їх, вже знищено більше 300000, їх чекає пекло, розплата. А прокльони та біль лягає на всю їх націю. На усіх мовчазних свідків, тому що закрив очі коли на твоїх глазах вбивають, гвалтують чи інше ти все одне стаєш співучасником злочину.

Ця війна виявила те що світ остаточно розділено на цивілізацію і злих неандертальців. Ми помилково вважали , що світ розвивався, А він розколювався. Зло окріпло, знахабніло та йде в атаку. Вже полізло в Ізраїлі, далі буде. Що ж робити? Жити, битися.

Я танцюю. Думала, що то мені вже не цікаво. Але фламенко зараз рятує мене. Я як одержима танцюю кожну вільну хвилину. Це заняття в війну — не має жодного вигідного сенсу. Воно не приносить грошей. Я нікому то не покажу, не буде виступів, не буде аплодування. Воно навіть не має сенсу по моєму віку. Байдуже, це єдине, що мені ще цікаво.

В мене параноя. Не можу зупинитися, не можу зробити паузу , не можу відпочити, тому що…З війною одне з занятть мого життя перейшло в загострену стадію, таку ж невідступну та нав’язливу ніби постійно прокручується думка без жодної можливості її позбутися. Я танцюю. Кожного дня. Танцюю. Танцюю. Танцюю. Нібито якщо я того не зроблю все в цьому світі зупиниться, світло зникне.
Ще й плекаю ідею пов’язану з танцями, в яку треба вкласти не тільки дух, а й матерію.. Все це зараз зовсім не за моїм розміром. Не по кишені — занадто ризиковано. Не на часі, не за віком, не за моїм рівнем танцювальної майстерності. Ще й війна, а мені вже за 50, я не геніальна та не приголомшлива. Крім того, стреси я заїдаю… і запиваю вином. Вже чотири кг в плюсі за пів року.
Тому якось занадто багато аргументів, які намагаються відмовити мене від мрії. Слава Богу, розумію, параноя – хвороба, а тому логіку до біса! Я хвора… Просто хвора. На сьогодні ця «хвороба» — майже єдине, що утримує мою психіку в рівновазі. Смішно. Параноя утримує моє психічне здоров’я в нормі. Оце так каламбур.
Іноді я зриваюся, звинувачую себе що все погано, та усвідомлюючи всі ці реалії, недоліки набирають велич, досягнення гаснуть. Коли це випадково відбудеться вголос, мій чоловік заспокоює словами: «Ти ж намагаєшся». Він геніально може підібрати слова підтримки, і вони насправді працюють, тому що не бреше, не каже, що я неймовірна танцівниця чи геніальний стратег. Влучно каже: Намагаєшся.
Так. Я намагаюсь. Так, так, я щосили намагаюсь! Займаюсь щодня, вивчаю, слухаю, рахую. І, як мазохіст знов і знов намагаюсь, навіть приходячи до висновків, що стою на місті.
Однак, просування є, така мікроскопічна стежка оптимізму в нікуди. А все тому, що мені пощастило: я вперта і одночасно досить безмозкла для того, щоб усвідомити усю безглуздість своїх починань.
Втім…Навіть життя всесвіту немає сенсу, хто я, щоб порушувати цю філософію?!
Так і тримаюсь на цих крихких ниточках, кінця яких не видно. Їх можна обірвати будь якої миті, але, я не буду того робити. Мені завжди цікаво як далеко я можу по ним піднятись.

Марс незмінно мій друг. Він завжди поряд зі мною, ходить як тінь. Радію тому. Марс не любить гуляти в погану погоду, іноді навіть вітер його змушує прийняти рішення йти до дому. Марс любить підійматися на ліфті, а не по сходах, це так смішно.

2024

Маріуполь ( текст не мій, щоб пам’ятати)

«САМАЛЬОТИ! САМАЛЬОТИ!»…
Це був сонячний день.
Співмешканці будинку №9, провулок Лікувальний, вийшли з укриття, аби приготувати їжу. Розподілили обов’язки: хтось прибирав територію, хтось готував.
Коло вогнища поралися Оксана Мартинова із сином Максимом, Елена Золотухина Пидоря, Володимир Суворов.
Олена зібрала відходи і піднялася на других поверх. До своєї квартири. Щоб погодувати собаку Альму.
Першою літаки в небі побачила трирічна сусідська дівчинка, яка закричала: «Самальоти, самальоти!».
На будинок Олени впала бомба.
Другий під’їзд рухнув одразу. Із мешканцями. Ніби його відрізало. Смерть наздогнала Олену і Альму. Разом.
Оксана Мартинова.
Від отриманих важких поранень вона ще декілька хвилин билася в агонії.
Максим Мартинов. Йому відірвало голову, руки, ноги. Голову знайшли у дитячому садочку, який був поруч.
А згодом… Вбитого Максима та ще чотирьох сусідів розчавили танки. Їх тіла стали плоскими на асфальті.
Список загиблих 23 березня 2022 року:

• кв. №7 Мартинова Оксана (40 років), син – Мартинов Максим (17 років);
• кв. №9 Цой Галина (≈65 років). У лютому 2022 жінка прихистила ще 4 рідних. Вони також загинули;
• кв. №10 Золотухіна Олена (65 років) разом із собакою Альмою;
• кв. №11 Малініч Зіновій (≈60 років);
• кв. №12 Жигіль Олена (≈59 років);
• Суворов Володимир. Перебрався разом із дружиною та двома дітьми до тещі (кв.№6). Дружина та діти вижили та змогли вибратися до Івано-Франківська.
  Із розповіді брата загиблої Галини Цой стало відомо, щоб забрати тіло сестри і поховати по-людськи, ршисти затребували 10 тисяч грн. У чоловіка таких коштів не було. Тіло не тільки не віддали, а навіть відмовилися надати інформацію стосовно захоронення. Зі слів очевидців сусідів, неопізнані та опізнані тіла, за яких не дали викуп, ршисти вивезли самоскидом на сміттєвий полігон разом із будівельним сміттям.
  Брат Золотухіної Олени – Золотухін Ігор Олександрович — загинув днем раніше, 22 березня на подвір’ї свого будинку, який знаходився за адресою: вул. Салтикова-Щедріна, буд. №43 разом із чотирма людьмт.
  Це — історія тільки одного невеличкого будинку. Чи будуть оприлюднені тисячи подібних, залежить тільки від нас. Чи будемо ми розповідати, шукати, викопувати, писати. Не мовчати! І не сподіватися на когось! Когось такі подробиці нашого пекла не цікавлять зовсім. За майже два роки це очевидно.
  Я дякую Канашина Світлана, яка зʼясувала всі ці обставини вб*вства наших земляків!
  Наталія Дєдова
  ……
  Нині у Маріуполі більше чужих. Вони з’являються, як засохлі гілки на деревах.
  Брешуть, ненавидять, викручуються, намагаються виправдовуватися. Чим більше минає днів з початку вторгнення, тим сміливішими здаються чужі.
  І тим мовчазніше і безнадійніше стають свої.
  Свої причаїлися. Вони чекають. Іноді пишуть, але рідше.
  Начебто б бояться отримати відповідь.
  Від них дуже мало звісток. Вони, як і раніше, всередині окупації, наче застрягли в ліфті.
  Вони як телефони у режимі очікування під час блокади. Їм усім потрібна підзарядка. А її нема.
  Я згадую якісь дрібниці про маріупольський блокадний березень.
  У альтанці, на проспекті Миру, десятки переплутаних дротів мобілок.
  І жодної людини поруч. Телефони заряджають під час обстрілів, і я не розумію від чого. Це якийсь акумулятор.
  Мені здається, мобілок більше, ніж людей у нашому районі.
  Навколо глухі удари та каламутне небо. Велетень б’є у величезний барабан і кашляє чорним димом. Він хоче нас залякати.
  Я змінилася: не можу їсти, майже не п’ю воду, не сміюся і більше не боюся бруду та хвороб.
  Я кажу Юльці про звуки: «Це місто. Це його серце стукає. Йому погано»
  Юлька раціональна. Їй, мабуть, страшніше за мене.
  Мій світ – несправжній. Я ховаюся за вигадку. Закриваюся від війни всередині фантазій і майже весь час мовчу.
  Юлька дивиться на реальність. Вона знає правду. І ця правда жахлива: «Це підори стріляють. Це прильоти»
  Ми біжимо ловити зв’язок. Раніше я б представила його у вигляді птаха. Але в той момент життя схоже на марення. І мені не хочеться нічого уявляти. Ми всередині кошмару, котрий не закінчується.
  Розстріляна та спалена машина стоїть навпроти дев’ятиповерхівки. Це, можливо, чиясь убита надія. Хтось не зможе ніколи виїхати з міста.
  Напередодні я зустріла жінку із першого під’їзду. Вона сказала: «Скоро все закінчиться. Сюди нарешті прийдуть росіяни»
  Я відповіла: «Не прийдуть. Маріуполь не здадуть. Наші сильніші за росіян»
  Вона сміється і підходить до мене впритул: «Вони прийдуть. Я їм розповім про тебе».
  Мені не страшно. Я їй не вірю.
  Зараз я пам’ятаю, що вона була із задоволеним обличчям. Я тоді подумала, що вона збожеволіла. Навколо смерть, а вона радіє.
  І ще були люди, які тягли телевізори на магазинних візках. Здається, шість телевізорів.
  У нас не було електрики і закінчувався час життя. Але вони були певні, що виживуть.
  Оптимісти із мертвого міста.
  Сьогодні я зрозуміла, що майже місяць мені не писала жінка, яка чекає на повернення Маріуполя в Україну. Я не знаю, як у неї справи. Боюся писати сама. Аж раптом вона не відповість?

---

Своїм маріупольцям нічого не треба пояснювати. Вони все розуміють і відчувають.
Достатньо просто побути поруч.
Наш біль обійметься і довго гойдатиметься, як жінка на сусідній вулиці.
Вона бачила, що її поранений батько спливає кров’ю, а допомогти нікому. Він ще живий, але все безнадійно.
І якщо розгойдуватись як маятник, то, можливо, біль у душі притупиться.
Мені іноді здається, що ми всі зараз стікаємо кров’ю.
@Надія Сухорукова

січень

Євгенія
… Бабуся, що мешкає навпроти пустиря де розділяють та володіють своїм королівством дві зграї бездомних, напівдиких собак. А може, три зграї? Я збилася з рахунку.
Євгенія – це мій орієнтир світлого у всесвіті. Щоранку я спостерігаю як вона ледве пересуваючи ноги, несе їжу у двох ємностях. Сьогодні вона зайшла не за звичай далеко — метрів на п’ятдесят, мабуть кликала їх, звуки мені не чутно за зачиненим вікном. Собаки не з’являлись. Змерзли? Дикі собаки кожен ранок зустрічають щасливими, бо вижили. Ніхто не знає чи буде то завтра для них. Нікому немає діла до того. Не виникає цікавості де поділися. Окрім, Евгенії.
Дійшовши до середини пустиря, Евгенія розвернулась і рушила назад. Вона ще не бачила, але я помітила собачок, які як за помахом чарівної палички стали з’являтися зі снігу. Боязко помахуючи хвостами, вони йшли по її слідам. Євгенія обернулась. Радісно змахнула руками. Ці різки рухи розкидали тварин по кущам. Євгенія, наблизилась, неквапливо розклала тарілки, їжу. Собаки нетерпляче м’ялись хто поряд, хто в укриттях. Чорнявий холерік, ще й кидався, авжеж не зі зла, характер.
Евгенія підперши одною рукою спину, розігнула дугу, випрямилась, помахом іншої запросила до столу. Трохи помилувалася, та й пішла додому, знаючи, що вони не наблизяться, поки вона не відійде. Що я знаю про цю бабусю? Син її помер дев’ять років тому, вона живе сама. Має хвору спину, високий тиск. Виживає на маленьку пенсію. Ходить кудись щоранку де безкоштовно роздають їжу, бере собі та собакам. Ходить вона кульгуючи, повільно. Тяжко, ніби несе важкий тягар. Вона завжди посміхається коли ми зустрічаємося. Має дуже добрі очі. Нещодавно, я зустріла її з маленькою собакою, яка дивилась на світ дуже добрими і сумними очима. На повідку у бабусі Євгенії — старенька. » Вона така ласкава! «- посміхаючись похизувалась Євгенія. Собачка була не тільки стара, а й хвора. На її животі гронами висіли величезні пухлини. Як же вона опинилася у цієї жінки? Виявилося, собаку викинули, підібрала якась дівчина, звозила до ветеринара, він сказав, що оперувати не можна — не переживе. Євгенію попросили взяти до себе. Євгенія взяла.
Чи мають право наші тварини на щасливу та гідну старість? Чи мають вони право залишатися любими, коли стають немічні, неповороткі, хворі, страшні ? Євгенія вважає, що безперечно. Евгенія сама потребує, втім, дарить. Вона дарує цієї собачці спокійну старість у любові та турботі. А мені, дарує надію. Щоразу, коли я бачу її з вікна, моє серце наповнюється теплом.
Країну роздирають. Світ руйнується. Люди – нелюди. Є повне відчуття, що людство не має права на існування. Зникає все, у що вірилося. Темрява, божевілля, тремтіння, страх, недовіра накривають, висять у повітрі.
Але, тут з’являється Євгенія з ведром води та каструлею чарівного варива. І світанок в моєму особистому світі — настає! Евгенія — виправдовує існування людства!
Погода псується. Весна за один день перетворилась на зиму. З плюс сім до мінус сім. Перехід як зазвичай був жорстокий. Метеозалежні корчилися в муках, рослини, що вийшли назовні випереджаючі події — чорніли, бездомні тварини не встигаючи сховатися вкривалися інієм.
Я виходжу з дому, прямуючи у володіння Євгенії. Несу гостинці для її диких підопічних. Мої черевики з кожним кроком давять скло. Хрум, Хрум. Вітер здуває з ніг, добре, що він жорстокий тільки поряд з будинком, а трохи далі натиск добрішає, якась повітряна аномалія. Він настільки сильний, що слизька підошва моїх черевиків перетворюється на сноуборд, а я на вітрило. Ми розганяємось. Сніг шмагає по обличчю. Тіло наче натягнуло на голову святкові колготки із сімдесятих, що мама одягала на мене до дитячого садка. Красиво і одночас жорстоко, колючі. Терпи. Красота потребує.
Сніг- одеське диво! Ще білий, без жовтих плям, що залишаються після вигулу домашніх улюбленців, без сіро-жовтих розводів від забрудненого повітря, без темних льодяних закаменілих скульптур від автомобільних шин. Ще не переміщався з брудом, сяє, освітлює, радує. Але щасливі тут лише ті, хто не надовго. Хто може повернутися в тепло, зігріти руки, ноги, попити чаю, відчути безпеку, сховатися під пледом і забутися у буденному.

Початок лютого

Америка тягне з допомогою, Сусіди поляки планують знов перекривати кордони та не пускати наші фури, угорці чують палки у колісна та хочуть наші землі….

Пастка. Ми усі в пастці. Схоже на моє оповідання, але не то, хоч нас і відокремили від усього світу. В цьому нескінченному романі головні не герої, а глядачі. Спостерігають як ми живемо, що їмо, як сивіємо не старіючи, як засинаємо, совокупляємось, сміємося, плачем, як нас вбивають, як вбиваєм ми. Дають нам щось, щоб не померли раніше ніж набридне дивитися. Вивчають як йде сучасна бійня. Цікаво, як довго. Яка зброя бах бах, а яка пфу… Безтурботні діти, а ми іграшки в коробці. Хочуть нагодують, хочуть перекриють кордони та заблокують проїзд їжі, випадково добьють, без злого умислу.
«Тамагочі завжди чогось вимагає. Або турбуйся, або закинь мене у ящик комоду».
Точно ніхто з тих глядачів не має на увазі чогось поганого, усі виховані люди, виховані великими умами філософії, мистецтва, науки. Та і, взагалі, виховані. Знання та досвід даровані самою історією…тому й не втручаються.
Ок, дурню пишу, Іграшкам треба лягати спати. Хтось завтра не прокинеться не з природної причини. У якихось іграшок може відірве кінцівки. Але в чому тут новина… не дивує, ми не знайомі, скоро весна. Не шокує вже. Забагато усього того: новин, сліз, прохань, а рук та ніг ще у два рази більше. Перемкни на якусь кінокомедію.

Війна без кінця. Вигідна для багатьох. І з цього ого ракурсу назва мого оповідання » Марс — це назавжди» виглядає загрозливо. Втім, якщо б можливо було відкрутити назад та не писати, не зустріти ніколи мого Марса — я б це не зробила. Він для мене частина родини. Ми переможемо разом.

Пью вино

11 лютого 2024

Вчора в ночі десь о 24 годині, коли росіяни атакували Одесу шахедами, коли за вікном громихала канонада вистрілів, коли моя собака вила в мене на руках від страху,  моя «подруга» в фейсбуці написала мені коментар » Шкода, Таня, що із-за таких тупих як ти ми втрачаємо країну.» І ось тут мені стало по справжньому лячно. Як деякі з нас схожі з росіянами. Такі як вона, в середньовіччі палили на вогнищах людей з пвпевненостью своєї правоти.
На тлі чого до мене прилетів цей хамський коментар? Очередное загострення у порохоботів. Зеленський зняв Залужного з посади. Я ж  ніколи не приховувала за кого голосувала, і ось тепер, авжеж, в усьому винна. Сиділа я собі нікого не трогала А тим часом мене атакували росіяни шахедами та свої коментарами. По-перше, чомусь ці прихильники По назначили винними усіх хто голосував за Зе, в тому що почалась війна. Хоч почалась вона якраз з Порошенко. По-друге, Розберемо ситуацію. Олена Богданова —  агресивний порохобот. Ми познайомилися в Карпатах здається в 16 році, спали в одному наметі. Вона зізнавалась до мене у любові, хоч я про це не просила. Всю дорогу я вимушена була її рятувати, бо вона  сходила з тропи та йшла кудись вся у своїх мріях. Трохи підглуховата окрики вона не чула, і щоб не впала в прірву, чи не загубилась у лісі я завжди бігла до неї, хапаючи за рюкзак. Втім, як я не намагалась вона все одне вляпалась, падіння, лоб, велика шишка.  спіткнувшись о каміння трохи розбила собі голову. Мабуть  той удар не лікувала і ось наслідки. Своїм хамством вона дала мені дозвіл писати про неї без прикрас. Типова домогосподарка, без амбіцій, без будь яких знань, з якою взагалі не було про що розмовляти окрім їжи. Вона залишилась сама без чоловіка, ( зараз я розумію що б теж від ней утікла)і  одразу попала в секту, бо шукала собі заміну в коханні. Це втілилось в обличчі Порошенко, мабуть  її типаж, вихований, правильний. Коли ж його зірочка почала згасати, вона полюбила Залужного. Ну, дуже потрібен їм якийсь кумир, цар-рятівник, супер герой. Короче,  дуже важливо щоб в житті був якийсь нереальний і ідеальний персонаж. Це дуже схоже на російські реалії мислення, де Путін цар в усьому прав. І хай їй грець, люби собі на здоров’я, але ні, вона  регулярно заходила до мене на сторінку і намагалась мене заставити силою полюбити свого Порошенко. Я це терпіла, хай собі пише, жіночка не в собі. Втім, зараз вона вже зовсім знахабніла. Ні с того не ‘і з сього, прокинувшись у ночі, вирішала написати Тані з якою не спілкується, що Таня тупа курка. Мда… Тупа курка на відміну від неї хоч розуміє, що і Порошенко, і Залужний, і Зеленський і будь хто інший — це просто люди зі своїми вадами та здібностями. Люди! І хоч мені подобається Залужний, я вдячна за все, що він зробив. Втім, зараз не прой ого здібності, не про здібності чи впли Порошенко чи Зеленського. Зараз про то як наші люди шукають собі рятівника в єдиному обличчі.
Для Єлени Богданова: То -Боги, А то- демони. Не можна було знімати командуючого, вона знає про що говорить, була присутня на кожному засіданню штабів, провела аналіз рішень та виконання, підрахувала кількість втрат та перемог, вивчила теорію і ТД і та…. Та й сам Залужний нашептав їй на вушко: Олена, рятуй!
Що ж Залужний: на усіх фото він обіймається з Зеленським, приймає нагороду, пише на своїй сторінці подяку. Але, типовий (агресор та істерік) чомусь вирішив його рятувати. Спочатку призначив його своїм лідером, трохи подзабув про перше кохання( А як же я, ваш Пєтя?! Посунься, дядя, не до тебе заоаз). Вже кричить «На трон! Новий президент в майбутньому!». А як же я ? Як же Пєтя? Як же Зеля?!

І тут За знімають з посади, знімає цей клоун Зє. Ах ти ж зелена пліснява! ( Це самий добрий з коментиріа) І це зірвало дах. Істерік йде займатися тим, до чого звик і краще всього: булінгом, лайкою та обсіранеям усіх і усього, що проти його найрозумнішей думки та фантазії. Запитайте себе, розумники, чого ж він досі не звернувся до вас? Він чогось боїться? Тоді якій же ж він лідер думок, якщо йому лячно навіть звернутися до вас, висловити свою думку? Чи він вихований і тому не втручається? Ви знайдете мільйон причин про його мовчання.Вам не потрібно  щоб до вас звертались, бо ви вже все для себе вирішили. Вигадали та й сами повірили в це. Втім, він  грає свою гру, бо не каже прямо: «Люди добрі, все добре. Не треба мене рятувати. Ви щось не те собі вигадали»
Коротше, огидно мені все це. Ненавиджу політиків та політику. Бо брехуни.
А тепер про Олену…
Нажаль, більшисть таких істеріков серед прихильників Порошенко. Коли я чую, що людина за Порошенко,  мене це не тільки насторожує, А вже й  лякає. Бо в 90 відсотків випадків узнав, що ти голосувала  за Зеленського ти нарвешся на агресію, грубість та булінг. Так я й пішла з сіток, бо просто узнавши що я голосувала за Зе, одна істеричка облила мене брудом, не обираючи слова. І не має значення яка ти людина, що ти робиш для країни. «Спалити відьму, бо вона голосувала за Зе. Тупе бидло! А ми усі розумні тому що …тому що … Ти тупа».
А зараз, взагалі, в них загострення, почали дозволяти собі все більше не прикритого хамства.
І лише декілька нормальних, адекватних та дієвих знайомих, хто голосував за Порошенка — дають надію, але, то скоріш виняток з правила. В іншому, то діагноз.
Я  видалила її з друзів мовчки. Йди в сраку.
Мені хочеться втекти кудись з цієї планети.

24 лютого

24. Наближається. Дата яка змінила моє ставлення багато до чого. Дата, після якої я пізнала ненависть. Ненависть до частини людства. До ганебної плями на мапі світу: Росії.
    Паралельно з війною я старію. Перетворення із дівчини на жінку закінчилось. Я два роки не вилажу зі спортивного одягу. Я перенесла якісь серйозні операції і забула про це. Це добре. Моя пам’ять перестала мучити мене спогадами та страхами. Я не виїжджала з України, розпалюя в собі світо-фобію. Боюся залишити щось, чи когось без нагляду. Не дозволяю собі, не маю права витрачати гроші не туди. Я не зможу посміхатися людям з мирного світу, я не зможу бачити людей усміхненими. Нас безкарно вбивають. Як я буду пити там каву? Як буду пити там вино? Ні. Все.
    Я почала багато розмовляти українською, але, не так багато як треба щоб перемогти у війні. Продовжую робити йогу кожен ранок. 9 років, встаю в ранці, йду, розстеляю килимок як зомбі. Сьогодні як і вчора полежала у позі вмерлої. Воскресла. Встала, склала килимок. Я почала більше пити вина. Багато їсти. Погладшала. Я гуляю з собакою два роки по одному й тому ж маршруту і не маю сил міняти його, іноді змінює маршрут моя собака. Я багато танцюю. Вивихнула ногу, перемотала, затягнула, танцюю. Без танців гірше, больніше. Швидко роблю висновки, та ще швидше їх забуваю. Я зовсім отупіла. Кожен мій висновок, експертна думка — безглузді. Ціна їм — дві хвилини. Мені не соромно. Байдуже. Я робила незліченну кількість спроб зробити своє життя схожим на колишнє. Я завантажувала себе діями, я навчалася чомусь десятки разів, онлайн та офлайн. І ось, сьогодні, скрізь два роки, доклавши стільки зусиль, я досягла … Лежу на дивані, туплю, зовсім без сил і будь-яких бажань, окрім вина. Проблема мабуть полягала в тому, що я ні до чого не прагнула. І ось воно: я і нічого, разом. Сьогодні я постриглася, довго до цього готувалася, так довго, що стала схожа на велику, дику, стару мавпу. Юля спитала мене: Як? Я відповіла: Та все одно як. Вийшло добре, чиста голова і коротка стрижка омолодили мене, на рік точно. Я вдома вже пів дня, а ще не зазирнула у дзеркало. Пам’ятаю своє відображення у перукарні, цього досить. Незабаром сон — добре. Оголошення про повітряну тривогу — погано і одночасно, все одно.
    Я ненавиджу русню, горіти їм у пеклі, вбивці. (Одеса з 22 на 23 лютого в ночі, в наслідок атаки російськими дронами згоріло три людини).
    Закликаю себе та тебе: Вставай, йди, роби щось! Ми не маємо права опускати руки. Жалітися не має сенсу. Борімося. Україна переможе!

29 лютого Троє артистів Львівської опери не повернулися з гастролей та залишилися за кордоном. Львівська опера розпочала службове розслідування. Це нагадує випадки побігу з радянського союзу, втім в тому різна етіка та мораль. Зараз з України намагаються убігти від мобілізації деякі чоловіки. Можливо якщо б відкрили кордони побігли б багато. Але, це перший випадок відкритої втечі. Як від прокажених, ці люди поставили хрест на Україні. Біженці теж вже відхрестилися і будують окреме життя.
Накриває відчуття безнадійності.
Невизнане приднестров’є просить допомоги у РФ. Тепер і ця рушниця готова вистрілити. Поляки ганебно поза очі торгують з Росією і Беларусью, нам розказують, що підтримують нас. І при цьому перекривають кордон, не пускають наши товари, зливають олію виготовлену в Україні в унітаз. Добити нас маскуючись під надумані гасла — до того тільки ведуть такі дії.
Все, що відбувається дуже схоже з історією яка вже була. Друга мирова. Тільки грають інших актери.
Я продовжую гуляти з Марсом, ще більше танцюю, допомогаю волонтерам, доначу, веду свою просвітницьку війну.

В світі ніколи не було справедливості. Історія людства це ганьба.. Немає сенсу ждати її й зараз . Але…
Якщо всі навкруги вбивають не означає, що потрібно стати вбивцею. Проте, якщо вбивця прийде, треба його вбити.

Як би не було хреново, саме зараз ми спостерігаємо як руйнується імперія РФ. Багато років покоління свідомих українців боролись за свою країну. В мороку, в повній безнадійності побачити перемогу. Втім, зараз ми на фінішній. Імперія зла буде зруйновано.

2 березня. В ночі шахед попав в будинок у нашому районі, знесено під’їзд з його мешкацями. Це було десь у другій ночі. Шахед пролітав поряд з нами, було дуже громко чутно гуркіт його мотору. Навкруги постріли, вибухи ппо. І Марс з’їхав з глузду. Навіть коли все скінчилося він вив скиглив, лаяв не даючи усунути нам та сусідам. Я вимушена була його спеленувати у ковдру як малу дитину і покласти спати з собою у ліжко. Він скулив, жаліючись мені. Заснули ми під ранок. А в ранці я пішла викладати танці. Повернулась десь о 14 годині. О 14:50 на рівні першого поверху рятувальники ДСНС вивільнили з-під завалів п’яте тіло загиблої людини.Вього загинули 5 осіб, з них 1 дитина. Постраждало 8 людей, з яких 1 дитина. Ще 11 може бути під завалами.

• 

3 березня, 22 00 рятувальники ДСНС завершили пошуково-рятувальні роботи.Усього внаслідок російського удару 2 березня загинули 12 людей, серед них — 5 дітей.Рятувальники декілька хвилин тому завершили деблокування тіла дитини — дівчинки 2016 року народження. Найменшій жертві цього терористичного удару, хлопчику Тимофію, було усього 4 місяці.Поранення отримали 20 людей, зокрема вагітна жінка. Двоє — у реанімації, їхній загальний стан важкий.
ㅤОсь так ми зараз живемо. Не знаючи хто буде наступним. Знаходячись під цією загрозою ми як роботи живемо далі.

Від Звуків вибухів нещодавно загинула сусідська молода вівчарка. Вони так її лякали, що її серце зупинилося. Собаки з пустиря зникають під час атак десь на сутки, чи ховаються, чи біжуть кудись ошаліло. Одна з них зникла.

Мої почуття — каміння. Чорна діра куди вони котяться — душа.

Колись у часи Другої світової війни жила така сама, як я жінка. Гвинтик. Непомітна частина великого механізму, гвинтики знищувалися, бігли, виживали. Але навіть цей гвинтик теж робив вибір. Ніхто не згадає про це. Давно це було. Вчора я переглянула фільм про греків. Один збіжав до Америці коли у Греції було усе погано, став там багатим і при цьому він дуже завзято позначав свою приналежність до Греції. До нього з Греції приїхав його брат, якому він висилав гроші, а той повертав їх назад. Вони відразу посварилися. Брат сказав, що замість грошей та комфорту вибрав батьківщину. І обидва вони почали бити себе в груди, називаючись греками. Зрештою, вони напилися, помирилися і славили Грецію і себе греків. Так от, іноді я ловлю себе на думці, що мій вибір жити зараз в Україні, боротися за неї може бути як говорить одна моя знайома- тупістю.( Одна знайома звинувачує мене, що своєю тупістю я просираю країну, А інша — що своє життя. Ні кому не можу догодити ). Вибір. В результаті померши за свою країну за свою приналежність до України, я отримаю лише смерть. І при цьому всі, хто втік за кордон, залишаться живими, але теж битиму себе в груди, що українці, і наймерзотніше — для історії так і буде. Тому… Це перше, що люди повинні чесно відкрити, розділити вчинуи та викрити їх для історії. Одні біжать, інші борються. А результат: всі прирівняні до одного знаменника. Українці. Але. Одні мертві, без рук ніг, поранені, морально вимотані, інші живі і щасливі будують своє щасливе майбутнє у інших країнах. І отримують дивіденди і під час війни і після закінчення. Бо живі. Чесність, доброта, принциповість використовується і гіне першими. Егоїзм, хитрість, безпринципність отримають та перемагають.У другу світову скільки втекло замість того, щоб боротися? А може саме їхня відсутність, та бездіяльність і спричинила страшне. Зараз ми тут. Борімося, тримаємо країну. А з за кордону прилітають фото щасливого життя від нашіх співвітчизників. І щось роблять з них для України лише одиниці, інших паразитують.Вся людська мораль – брехня. Мораль – аморальна. За що не візьмись, будь-який вчинок завжди з нюансами – а значить брехня. Люди завжди знаходять для себе виправдення. Поки людство не назве речі своїми іменами, війни будуть нескінченні. Тому що брешуть. Навіщо використовувати національність для боротьби на місцевості, робити це обов’язком і одночасно в інший місцевості, навіть через декілька кілометрів кордону — це вже не є відповідальністю. Подвійне громадянство? Це — можливість уникати відповідальності.Виходить, правильно думати тільки про себе, вчинки та їхня моральність не мають значення. Все одно в масі тебе вирівняють з іншими. Програш чи виграш –для тебе завжди виграш. Тому що ти врятував свою дупу. Гидко.

В Одесі ми давно нормально не спимо, це дуже впливає на нервову систему. Сьогодні в ночі , десь в чотири ранку, вже був відбій тривоги А Марс продовжував вити. Я не витримала і вдарила його своєю шкарпеткою по носу. Він замовк. Я уклала його на його подушки та наказала спати. Він лежав та тихенько скулив розказуючи мені, що потрібно ховатися. Вже потім я вибачилась, але… Як пробачити саму себе?

Зараз я викладаю танці як волонтер для жінок з окупованих територій чи з територій які під обстрілом. Слухаю їх особисті історії. Це жазливо. Росіяни просто тварини. Фільм 20 днів в Маріуполі получив Оскар. Подивіться його, я не можу. Мені страшно. Кажуть, що було навіть гірше. Насправді 86 днів ада були в Маріуполі. Вже 748 ада для усієї України, хоч рахувати ад треба з 14 року. Світ все чекає. Занепокоєння. Скидають нам старе озброєння. Чекають. Як зберегти віру в людство?

T_fon_l

Тетяна фон Сметана