Шлях тіні стіна, продовження. Фантастика, містика
Передісторія: 20 лютого 2022 року мені наснився жахливий сон. Щось тяжке, сіре, вбивче, загрозливе усьому світу накривало небо. Я прокинулась посеред ночі злякана, і в голові повторювались два слова. Незрозуміла фраза: «Летянющая тень». Немає в житті такого словосполучення! Та назва розтягувалось в повітрі у темну пляму, надто довгу, велику й лякаючу. Я записала в телефонний записник, де роблю записи про що не попадя. Записала та й забула. 24 лютого почалась війна. Нещодавно, шукаючи назву для цього оповідання, яке є продовженням «Путь тени стена» (написано російською), несподівано натрапляю на запис з цією назвою. Як осяяло. Все склалось.
(Сюжет другої частини відокремлен, та й не потребує читання першої ).
Це оповідання фантастичне, про Одесу яка була відділена від усього світу містичною стіною ще в першій частині. Про велику єврейську родину яка живе в той реальності. Про новий виклик, боротьбу та любов. Все це видумка. Але я трошки посмикала тут деякі тематики сьогодення. Хочу звернути увагу суспільства, а саме: на етику поведінки під час війни, на реабілітацію травмованих, на тварин яких залишали сам на сам, про одеських волонтерів (Корпорація Монстрів) якими пишаюсь. Як ви зрозуміли, ТО — ще ТОЙ вінегрет під фантастичним соусом.
ЛЕТЯНЮЩА ТІНЬ
Ситуація складна але контрольована.
«Логіка може привести вас. від пункту “А” до пункту “Б”, а уява – куди завгодно». Це було її найулюбленіше висловлювання, та й яка іронія: воно спрацювало буквально.
Дивно. Ця гілка розвитку подій не була передбачена та потребувала термінового виправлення. Але можливостей вже не було, тому що маятник розгойдався до такої сили що коливальний рух зносив все що нещодавно здавалось непохитним, навіки вмурованим та й забутим. Замах його вилиту та інерційного падіння вщент руйнував зусилля. Проте Циля маючи мету могла виліпити гору з крупинки пилу, і цього разу вона не чекала незворотного, діяла. Спроба за спробую. Беззмінно. Години та дні наче застиглі в сиропі часу. Знов спроба, та й знов ніякого результату. Марно все що робила. Виснажилась, залишилось лише спостерігати. І почалось не контрольоване, абсолютно алогічне. Чого так сталося? Хто зна. Мабуть, Циля занадто навигадувала заплутав таким чином всесвіт, найстрашніші фантазії та сни взяли та й справдилися, віддавши в жертву цім жахливим думкам ні в чому невинне місто.
«Якщо ти маєш віру з гірчичне зернятко і кажеш до гори: Іди звідси туди, вона піде; і нічого для вас не буде неможливого». Але то ж треба мати віру.
Чужа болячка не болить, чужа потилиця не свербить.
Страх робить людей здібними прийняти складні рішення, робить інколи дуже сильними навіть тих, хто ще вчора був відомий та безвольний. Хворі виліковуються, здорові злягають назавжди. Ледачі з переляку працюють як навіжені, працьовиті опускають руки.
Ось хто творить справжні дива: Жах, в якого не йокає, який має неймовірну силу, регенерує, створює, обнуляє, зцілює, знецінює, зраджує, вбиває. Якому байдуже. Який розширює потенціал добра та зла до неможливого. Він могутній настільки, що може виправдати будь-що, переробити пам’ять як зручно або навіть стерти спогади.
Було три хвилі.
Перша хвиля водночас розділила суспільство на тих хто поїхав шукати кращу долю, та на тих хто залишився почавши вирішувати цю неймовірну та здавалося нерозв’язну ситуацію. Перші тижні, навіть місяці розділення було нібито й не дуже помітно. Не відчувалось що то вже глобальне та може назавжди. Біда людей єдна. Люди стали більш дружні — як єдине ціле, намагалися підтримувати один одного. Гасла звучали однакові, сльози лились однакові, жах та лють були у всіх однієї фарби. Втім, таке єднання тривало недовго. Доки несподівано в однієї частині ланцюга не відбувся розрив, замість надихаючого брязкання — німа тиша. Була людина, годину тому мала думку, на чомусь наполягала, доказувала, а на ранок не чути нічого, навіть гасла зникли. Де ж? Зробила вибір. Показала спину. Вже не її все це.
Циля дивилась на караван з машин, та їй здавалось що це якесь її особисте божевілля, знов Дежавю. Може це дурний сон? Закрити б очі, а коли відкрити щоб все було як раніше. Однак це відбувалось насправді. Шість років тому коли встала Велика стіна Циля вже бачила цю картину, вона не здуріла, все місто бачило! Але тоді Одесу залишали злочинці, кримінальні елементи, відправившись в Красноокняньський район області. А сьогодні знов черга з машин, як і тоді вони навантажені міщанським майном, найважливішим та найціннішим, хоч бери та грабуй. По швидкому накидані в машину найнеобхіднішими речі, по карманам та натільним сумкам розпихано гроші, документи та цяцьки. Також як і тоді з машин кричать: «Ми повернемося! Ми обов’язково повернемось!». Тільки замість злодюг за кермом автомобілів в більшості тендітні, молоді наповнені життям красиві жінки, є й чоловіки але не багато. В автокріслах перелякані діти. Навіть зовсім маленькі ще нерозумні малюки заряджені тією тремтячою енергією жаху від своїх спантеличених матусь. І хоч жінки намагаються підбирати найбільш переконливі слова для тих кого залишають, втім заспокоюють лише себе. В очах немає підтвердження тім висловлюванням — лише прагнення мчати не озираючись.
Циля хотіла голосити від відчаю та обурення: «Ще нічого не відомо, тільки чутки. Куди ви тікаєте? Одеса спокійна,150 кілометрів від можливих жахів. Чого підірвалися як вжалені?! Якщо усі ми втечемо, що буде? Ми же маємо право усі бути в безпеці. Так? Так давайте всі втечемо! Кинемо наші оселі, та просто будемо бігти поки не упремося у стіну. Відкрийте очі, дурні, безпека ця ніяка! Далі стіни не підеш. Все одне будемо змушені чи померти чи боротися. Зупиниться! Дома й стіни помагають. Чому ми повинні все що в нас є та було ось так просто віддати якоїсь сволоті? Кожному злодію хто прийде в наш дім треба все віддати та тікати з надією що є місце де злодіїв немає?! Якщо не чинити опір, то дому в нас не де не буде!»
Але неможна словам дати волю, тому що Циля вже не пророк. В цієї реальності вона нічого не контролює окрім своїх емоцій. Окрім того, публічна особа, яка не може дозволити собі в голос висказувати те чим керують емоції чи страхи, заборонено промовляти думку яка згодом може змінитися, думку яка може вплинути на суспільство негативно. Тому спостерігала мовчки.
«Хоч краще біжіть, раптом це правда. Диму без вогню не буває. Жахливе тоді чекає нас усіх майбутнє. Може хоч когось врятуємо… Тим менший буде тягар для здатних до боротьби. Отож в ноги! Згодом розберемося…».
Для себе такій шлях вона не розглядала. У неї велика єврейська родина: шестеро дітей, троє з яких вже дорослі та відказуються кудись їхати, чоловік – очільник міста. Окрім того вона була впевнена що втеча не врятує, може лише відтягне ганебну загибель. Краще вже померти в боротьбі тоді хоч з’являється шанс для майбутнього. Хтось жіночої статі повинен залишитись, тому що чоловіки без жінок перетворяться у тварин. Так склалось історично. Інакше кам’яний вік…Меж іншим, для чогось ж Бог сотворив їх парами. З’єднав. На Цилину думку він вказав шлях подолання, вклав у руки ключ для перемог. «Від своєї тіні не втечеш. Згине він — тінь зникне. Мене не буде».
Бійся не того собаки, що бреше, а того, що лащиться.
Водночас з усім жахом що відбувався Циля ще й спостерігала як страждає від розбитого кохання її старша донька. Біда біду тягне! Нату зрадила подруга, намагаючись відняти у неї хлопця. Подруга з дитинства, надійна, весела, така рідна для усієї їх родини. Наробила всякої гидоти, та поїхала з своєю матір’ю з міста, ховатися від жахливих подій сьогодення. Циля спробувала обговорити це делікатне питання з донькою. Все ж коли виговоришся, то може й полегшає. Однак та не хотіла й слухати. Залізла у себе та зачинила двері. А діло йшло к весіллю, вже робили закупівлі, а тепер Ната не хоче навіть бачити його, одкидає усі намагання. Прикро та болячи матері спостерігати та не мати змоги допомогти, забрати ту її біль до себе. Як полегшати життя дитини?
-Мам, кого ми будемо обманювати? Він повівся на її харизму. Поза очі переписувався з нею, ходив на каву. Цього достатньо. Він зрадник. Крапка. Я для нього не виняткова, я для нього така ж як усі інші. Ти ж знаєш мою дурну вдачу. Присягаюся, за всякого бажання я вже не зможу пробачити.
Циля знала що так і є. Донька була дуже чутлива до несправедливості, не виносила брехні. З дитинства непримиримий боєць за правду.
Цей тиждень здивував. Ната прийшла додому вщент п’яна. Може то й було погано згідно загальної етики та естетики, втім, Циля – жінка яка строго притримувалась культури поведінки та вимагала того ж від інших, вміла вчасно відокремлюватись, поправши деякі норми заради щастя своєї родини. Та й це була гарна нагода розговорити доньку яка в тверезому стані мовчала як на ворожому допиті. Ната ніколи не з ким не ділила свою ношу, тримала усе у собі, а так не можна. Іноді Цілі аж кортіло налити їй та собі по чарочці. Тому, коли вона побачила доньку під шафе — соромно казати, але їй аж полегшало. Нарешті! Зняла напруження. Є шанс зрозуміти чи заспокоїлась, чи не має чогось дурного в голові. Тому мама бігала поряд доньки, крутячись наче волчок. Тремтячою рукою проте твердо, мабуть сподіваючись приховати свій стан, Ната вказала заперечення, досить зайвої уваги. Хитаючись пройшовши до кімнати, все ж збагнула остатками розуму що намагання були марні. Трохи заплітаючи язиком виправдалась:
-Ми тут з подружками випили, пробач. Не переймайся. Я у нормі.
-З чим пов’язано це грандіозне свято?
Ната плюхнулась у крісло: — Та таке, з приводу мого розлучення з отим козлиною.
Швидко зрозумівши що за цим прослідує, додала: -Тільки не треба …
Але у Цилі вже вискочило: -Бог йому судія, доню. І ти не суди дитинко, все ж пробач його. Він не поганий хлопчина… в принципі.
-Отож , Принца хочу, а не в Принципі ! Нехай його бог прощає та добрі люде!– зло всміхнулась Наталя, — А я поки що на це нездатна. Ненавиджу його. Довбень.
Скривилась та замовкала. Нарешті вмудрившись скинути взуття, сумна як темна ніч, втомлено продовжила: — Може й добре що це з’ясувалось зараз а не потім. Краще порадій за мене. Можемо за це випити.
Така пропозиція була вкрай зухвалою та ризикованою з її боку, але п’яна голова — смілива.
— Але, доню…- в словах Цилі був і сміх і докір.
— Не хочеш пити то й не треба, –пошуткувала Ната та зосередившись додала: — Все. Це вже минуле. Я трохи погано себе відчуваю, але є ще новина. Це моє свідоме, тверезе рішення. Хоч я і випила пляшку вина.–розтягнувши губи у трубочку протягнула задоволено п’яна дівчина, — Пробач мені, будь ласочка. Тільки не думай, що я від відчаю йду до поліції.
Очі матері округлились від несподіванки, та нерозуміння що та каже.
-Буду вбивати потвор! – воявниче оголосила донька, та п’яно хіхікнув додала, — Це ж краще ніж чоловіків? Визнай.
-Ой, Боженьки! Донечка! Що ти зі мною робиш. Не поспішай, будь ласка! Це таке серйозне рішення.– нарешті до Цилі дійшло, вона притиснула тремтячі руки до грудей.
Ната скривилась, хотіла заперечити, але Циля не дала їй сказати, притягнула до себе: -Йди до мене, дитинко!
Обійнялись, прихились одна до одної та й стихли. А що казати? Не було тих необхідних слів та й сил ніяких вже не було щоб аргументувати чи доказувати, однаково ніхто не почув би. Вони це розуміли. Мовчали, притиснувшись одна до одної як змерзли пташеня на гілочці. Потрібна була енергія якої не вистачало, а де її брати як не в обіймах рідних. І хоч Наталья була усиновлена як і ще п’ятеро діточок, але вони завжди були великим цілим.
В тихому болоті чорти водяться.
Спочатку все було тихо. Перші роки коли люди залишились відрізаними від усього всесвіту Великою стіною та пристосовувались до нової реальності, в Краснокнянському районі відбувалося щось страшне. Постріли, моторошний сміх, дикі п’яні крики. А що вони могли зробити коли самі були безпорадні?! Взагалі боялись проходити десь поряд. А потім усе стихло. Нібито нічого й не було. Усі заспокоїлись, якось забули про цей відокремлений світ. Коли ж згадували карали себе що не втрутились, але досі не було розуміння як вони на той час могли це зробити.
Проте іншосвіт пам’ятав та готувався.
Доброзичливе личко, наївні дитячі очі, врода, густе як кінська грива блискуче волосся, довгі тонкі пальці красивої витонченої форми, нігті які прийняли звірячу форму і міць, та такі ж загострені убивчі зуби. Навіть милуватися хочеться, поки не покажуть свій жахливий оскал, такі вони досконало красиві, однак це лише маскування яке придумав якійсь злий дух пітьми намагаючись зробити творіння максимально вбивчими. На рівні підсвідомості ці гарнюні визивали тваринний жах, однак їх чистий, безневинний вигляд обманював зір і людський мозок заспокоювався.
А втім навіть волосся створіння були знаряддям для вбивств, понівечень. Різко рухаючи головою, розхитуючись істота викидала волосся як стріли чи отруйні голки, які розлітались навкруги рубаючи плоть.
Їх шлунок був бездоганний для здатності виживання, він приноровився перетравлювати усю органіку без шкоди для організму. Могли споживати будь-яку навіть дуже забруднену, тухлу вода без усіляких наслідків. Тулуб тварини дуже жилястий худорлявий, однак недолюди не були в змозі контролювати свою неймовірну ненажерливість тому швидко набирали вагу стаючи товстими, неохайними. Одначе незважаючи на свій незграбний вигляд все одне залишались дужими та спритними, неймовірно смертоносними, вражаючи хорошою реакцією та рухливістю диких тварин.
Ця мерзота полюбляла прикрашати себе. Вони тягнули до себе усе що блищало, нагадувало золото чи срібло, яскраві блискучі камінці, брязкальця, намиста, полюбляли кутатися в хутро тварин, тому навкруги тварини зникали швидко. Очі потвор загорялись а руки тряслися від задоволення коли отримували якусь цяцьку. Але кмітливі тварюки швидко збагнули що таким чином видають свою суть. Тому зуби вони підпилювали, кігті згризали до м’яких подушок пальців, а бугристі звірячі нарости на кігтях приводили до вигляду людських. Прикрашали себе тільки на самоті.
Вони дуже швидко вчились, а ще швидше розмножувались. Той приплод був одразу до п’яти дитинчат. Малеча була дуже гарна, росли та міцнішали швидко в три рази бистріше ніж людські діти. На шостий рік вони виглядали на вісімнадцять та не мали ні яких ознак потвори, тому достатньо довго мали можливість бути непомітними, загубитися поміж суспільства. Безневинні, як звичайні діти та підлітки, але саме в цьому віку в одну мить перетворювались на не знаючих жалю вбивць. Нігтики міцніли до шкуродерних кігтів, зуби ставали іклами.
Найстрашніше, що якщо ця потвора спарювалась з людиною то в 90 відсотках випадків народжувались монстри. Їх самиці з другим приплодом гинули, та щоб себе убезпечити після перших пологів вже не допускали до себе самців, тому потвори полювали на жінок. Проте самці кожного разу намагались, тому що були повни інстинкту голодної тваринної хиті, нестримного потягу до спарювання. Сутички потвор поміж собою завжди скінчались чиєюсь смертю. Тому вони почали шукати інші шляхи для задоволення.
Яку загальну ціль вони переслідували? Жити в задоволення, вбивати, розмножуватись, жерти, руйнувати, знищувати, збирати цацки, захоплювати нові землі тому що там де вони вже побували майже не залишалось нічого живого, лише руїни та обглодані кістки. А вони ще й хотіли утіх, задоволень. Усі бажали дикої влади, та здобували її пристрасно катуючи, знущаючись над людьми. Якесь божевільне палке прагнення помститися за те що стали тваринами, за те що їх не врятували, відокремив змусили перехворіти невідомим, невиліковним та перетворитися у монстрів. Нові покоління потвор вже й не знали звідки та ненависть, але до людей були запалені цією люттю. Невгамовна жага. Відчуття потреби знищити та отримати насолоду гнало їх далі. Погасити цей невситимий, пекучий голод і було їх єдиною великою метою.
Підступні та хитрі вони швидко пристосовувалися, навчились маскуватися, вміли чекати. На якомусь етапі свого полювання потвори зрозуміли, що якщо швидко знищать людей, то самі загинуть. Значно краще людину використовувати як худобу, кого з’їсти одразу, з ким побавитись, когось використати для розмноження, когось для регенерації та лікування. Мали користь з давно відомого факту що після смерті у всіх померлих людей мозок, буквально вибухає енергією. Це відбувається через дві-три хвилини після зупинки серця і триває близько трьох хвилин. Неймовірно потужні сплески електричних імпульсів, які ніколи не спостерігаються у живої людини. Вони підпитуватись тим, відтворюючись, загоювали рани. Ця енергія робила потвор на деякій відрізок часу ще сильніше, а головне здатними регенеруватися, заліковувати найстрашніші вади.
Монстр так неймовірно з зовні був схожий на людину, що вирахувати хто є хто практично було неможливо. Все ж деякі ознаки для їх пошуку були. Багато діточок, ікла чи спиляні зуби, когті –чи короткі нігті, товста чи навпаки худа статура, гарні, густе волосся, прикраси. Потвори не любили велику воду, тому не вміли плавати, ніколи не заходили в річки чи море, чогось жахались. Наче Нептун був їх природним ворогом. Монстри були неймовірно ледачими не вміли та не хотіли працювати, тому будь яка фізична праця чи робота де потрібно напружуватись була для них апріорі неможлива, навіть тимчасово неспроможні докладати зусиль. З іншого боку це було логічне бо перетворилися вони з людей які теж не вміли чесною працею заробляти на життя.
Буває, що й корова літає.
Де брати енергію?
Коли встала стіна та відокремила Одесу та Одеську область від усього світу, для того щоб вижити в цих жорстких умовах перед мешканцями міста та області які залишились в цій пастці повстало здавалось нездійсненне завдання: пошук енергії.. Всі розуміли що запаси палива будь-якого виду дуже швидко скінчяться. Економія ресурсів ситуацію не врятує, але це вкрай необхідно для впровадження всіляких сучасних інноваційних технологій.
Монополії на електроенергію більше не було, газові та нафтові корпорації залишилися в минулому за стіною, злодії заперти в Красноокнянському районі. Тому ніхто не заважав розвитку альтернативи. Зелена енергетика тріумфувала. Енерго перехід пройшов не так гладко як хотілося, але через гостру необхідність відбувся досить швидко та ефективно.
Поки вчені шукали ще можливості — місто та область забезпечували сонячні, вітрові електростанції, одна електростанція на біогазі та біомасі та одна мала гідроелектростанція, які на момент появи стіни в сукупності виробляли понад 350 мегават. Цього було все ж вкрай недостатньо, проте в такій ситуації і це вже було не погано. На жаль непостійний характер роботи, залежність від погодних умов і неможливість регулювати їх потужність ускладнювали життя. Втім, вже через два роки додалося видобуток енергія від переробки сміття, цього ресурсу було достатньо. Сміттєзвалище на сміттєзвалище, це ж золота жила! Диву даєшся як за стільки років на такий великий регіон не побудували хоч один сучасний завод по переробці сміття! Тому справа була дуже перспективна. Взагалі все що відносилось до державного майна було занедбане, залатане косо, криво, аби живо. Єдина ТЕЦ розвалювалась на очах, та працювала лише як котельня для частини міста. Область та місто виявились зовсім не автономні, вкрай залежні від світу, котрий залишився за стіною. Усі котельні встали за відсутністю палива. Але що маємо, то маємо та й з тим і йдемо вперед. Через декілька років понамірянь додали та розвинули хвильову енергетику, далі побудували невелику осмотичну електростанцію. Хто нічого не робе, той нічого й не має.
Одного дня Кирило влетів в альма матер мов вихор, розхристаний, чимось окрилений. Та з порога навіть не привітавшись почав викладати розпираючи його думки:
-Людині потрібна енергія, що ж зробимо людину електростанцією. Адже в самій людині стільки енергії що якщо її зібрати, посилити, то того вистачать для багатьох потреб. Серце, дихання, голос –звукові хвилі, ходіння, будь які коливання, біг, мускульну працю. На користь піде будь яка механічна енергія, навіть блимання очима.. Це ж неймовірно потужні станції, ця енергія «зелена» як сонячні батареї але вони не залежать від обставин, вони залежать лише від того живе людина, чи ні.
-На ловця і звір біжить. Так ось чому тебе не було тиждень. По-перше, якщо ще раз так зникнеш не попередивши то тебе буде відчислено. По-друге, ти Америку не відкрив. По-трете, діло за малим, залишилось лише зробити декілька виноходів. Є в глечику молоко, та голова не влізає. -всміхнувся Євген Михайлович.
-Так, я це знаю. Я ж не з порожніми руками, є думка як втілити все це в наших умовах. Воно ще мабуть сире, но мені здається вигорить. Але навіть до того як ми все впровадим потрібно вже використовувати міста скупчення людей, а ще краще зробити направленні потоки в деяких локаціях, щоб проходячи їх люди постійно віддавали енергію. В нас не так багато зараз людей, проте ми можемо зробити маршрути у місті так щоб вони проходили, їздили саме там де потрібно. Треба рухатись в цьому напрямку.
-Де брати ресурси на усі ці розробки? Хоч другого виходу все одне немає. Було б пшоно, а каша буде. Викладай, геній, будемо міркувати.
Є сало, та не для кота. Є квас, та не для нас
«Безпека понад усе! Ми стоїмо на сторожі! Тільки тут ви знайдете мир та спокій! Вам та вашім дітям нічого не загрожує!» — проголошував диктор з гучномовця. Відпочиваючі вже не звертали уваги, вони звикли до цих промов на кожному кроці. Були розслаблені відчуваючи себе захищеними. Спокійні, навіть мляві, не хотіли думати, забагато хвилювань, мозок більше не витримує страждань. Літня спека з келихом шампанського як ніхто інший дарують забуття.
Спекотно, та й шуму забагато щоб утримувати будь які думки. Неможливо зосередитись, та чи потрібно?
Гучні розваги діточок, невгамовний гучномовець, гомін чайок, гул моря та таке миле вуху : «Кукурудза! Солодка, гаряча кукурудза!» . Наче музика заспокоював тій гомін. Хвилі того пляжного галасу змішувались з шелестом об каміння та пісок хвиль моря та утворювалась рівновага..
-Яке щастя, що побудували той мур. Мудре рішення. – Катерина торкнувшись губами краю холодного келиха спробувала на смак вино з нової пляшки.
-Так, Слава Богу, цілковита безпека! Сфоткай мене, будь ласка! Надішлю своїм. -Ліля граційно поклала ногу на ногу, випростала плечі, заклавши одну руку за голову оперлася на другу та всміхнулась такою яскравою голлівудською посмішкою, що майже затьмила Сонце. Позаду шуміло, клекотіло обурене Чорне море, вода почала хвилюватись, втім бризки робили добру справу виблискуючи як діаманти обдавали та прикрашали Ліліну витончену постать солоную та освіжаючою рідиною.
-Давай вип’ємо! За перемогу! — виголосила тост Ліля.
-Хвала та честь воїнам світла! — Катерина кинула завчене гасло протягуючи келих.
-Вічна дяка відвазі! – з гідністю закінчила Ліля. Залунав воявничий дзвін бокалів.
-Смішно, я так давно хотіла попасти в Затоку. І ось так дивно мрія здійснилася.
— Тому, обережно треба мріяти. Хоч, все завжди на найкраще. Будьмо!
Катерина була Лілі дуже симпатична, а ще більше подобався її молодший брат. Його хитрі посмішки були як неочікувані постріли, які влучно потрапляли у підставлену заздалегідь та акуратно розгладжену в районі Лілиного серця мішень.
Дівчата швидко стали подругами бо були схожі, обидві яскраві та веселі, обидві брали від життя по максимуму, вважали що требі жити тут та зараз.
Катерина була гарна. Аж опалювала, така гаряча. Яскраве помаранчеве волосся, коротка стильна зачіска та завжди спортивний одяг який вона носила з такою гідною подачею, з таким високим значенням, наче вечерню сукню на бенкеті. Її горда постава мабуть багато могла розповісти про виховання, вона завжди трималася вільно, впевнено, всюди була в своєї тарілці, говорила спокійно з приємною посмішкою та вміла донести значення своєї промови кожному. Хоч з нею було не дуже легко, треба повсякчас контролювати себе підбираючи слова аби не вскочити в халепу, втім було надзвичайно цікаво. При цьому Катерина була матусею двох діточок. Спортивна родина. Кожного ранку вони тренувалися, роблячи пробіжку понад моря, іноді до них приєднувалась і Ліля, а інколи ще й Макс брат Катерини. Він був дотепний, хоч говорив не багато втім жартував влучно.
-Подобається мені твій брат.- Ліля вирішила нарешті йти в наступ.
-Навіщо він тобі здався?! Бабій та впертий як баран, непоступливий. Дратує мене, та й тим ще й пишається.
-Мені саме такі і подобаються. Люблю гонорових, зі своїм баченням та розумінням світу. Та й взагалі вже потрібую залицяльників. Відверто кажучи — я нудьгую.
-Як скажеш. Але потім не треба скаржитись. Я тебе попереджала.
«Безпека понад усе! Ми стоїмо на сторожі! Тільки тут ви знайдете мир та спокій! Вам та вашім дітям нічого не загрожує!» -повторював як навіжений диктор з гучномовця.
І в ложці не впіймаєш, І в ступі не влучиш
Протискаючись проміж натовпу велосипедів, інвалідних візків та людей на милицях Ната поспішала на засідання. Але ця вулиця була майже непрохідна. Маневрувати не вийшло. Довелося злізти з велосипеду та везти його поряд з собою. Чим ближче до міської ради тим було більш людей на милицях, з тростинами, та навіть з ходунками. Шкандибали, кульгали, когось котили, деякі лежали по під тіню дерев жебракували, протестували, а може відпочивали одразу й не зрозумієш, хтось взагалі рухався перекатуючись на руках по асфальту тягнучи за собою обмотані пеньки втрачених кінцівок.
Кожного разу у Нати немов кліщами стискувало серце від побаченого: « Боже правий! Таке враження що кожен другий каліка. Боляче. Дяка Богу, що ввели квоти та до влади все більш приходять люди які скалічені, вони як ніхто знають потреби та боряться за те щоб полегшити життя. Буде скоро результат. Все буде добре.»
Нарада була нудна та не продуктивна, увагу вже пів години намагався утримувати Гнат Йонович – огрядний дядько з хитрими веселими очима. Він щось палко промовляв звертаючись до зібрання, але дививсь поза людей. Такий солодкий, підкреслено ласкавий що аж нудило, він визивав у Нати лише відчуття недовіри. Занадто усім намагається бути до вподоби. Приїхав з іншого боку муру з Затоці де відокремились біженці першої хвилі, та й вважався одним з керівників тамтешнього життя. Хоч їй було цікаво узнати все з перших вуст, проте Ната відверто нудьгувала, вся ця тарабарщина порожніх слів та гасл її втомлювали морально та фізично. Думки рвалися поза цих вичурних промов, стільки треба зробити а з дядька ллється та не зупиняється. Він явно мав великий досвід у публічних промовах, та насолоджувався своїм умінням. Облесливі та фальшиві слова прикрашені гаслами перемішувались з бідканням. Нічого вкупі не дізнатися, все завуальовано. Насправді це виглядало навіть огидно він занадто вже падав перед усіма, та й ще скаржився про тяжкість життя в Затоці. Чия б корова мичала! Та кому?! Чоловікам та жінкам в більшості котрі були покалічені в тяжких боях з потворами. Ната взагалі вважала що з тим муром Затоки відбулась якась дикість: стіна всередині стіни, невже недостатньо що уся область відокремлена від світу якоюсь невідомою та містичною спорудою, яку в народі назвали Велика стіна? Це поганий приклад, а якщо кожне село почне будувати мур? То їх і без того звужений світ перетвориться у лабіринт, мишоловку. Якесь середньовіччя! Вона сиділа на стільці мов на жаринах, крутячись по сторонам, неспокійно міняючи положення видавала неприємні скрипучі звуки, тіло та меблі говорили за неї виказуючи незадоволення. Але чаша терпіння переповнилась коли Гнат Йонович відверто став нахвалювати, називаючи героями чоловіків які побудували той мур та залишились захищати жінок на тому боці. Ната не витримала, аж підскочила: «Пробачте, може ми їм ще й медальку дамо за те що вони повтікали та заховались за спинами жінок та дітей? Ви що тут за реальність вибудовуєте?!» — вона звернулась до зали: « Панове, вам нікому не свербить ця помпезна та нещира промова? Чи тільки у мене вуха в’януть. Неподобство якесь!»
Зала загуділа. Громада сколихнулась, нібито отямившись від гіпнотичного сну зашуміла: «Огидно це слухати! Досить бідкатись! Ганьба! Хай їде звідки приїхав і там розказує якій він герой! Мужик берега попутав. Боже правий, гоніть цього пана до його курорту, навіщо ми все це вислуховуємо вже пів години?! Досить товкти воду в ступі!» З кожним обуреним викриком Гнат Йонович зменшувався у розмірі. Людям язика не зав’яжеш. Дяка Богу, Самуїл не дав йому випаритися, хоч той і заслуговував. Він перервав цей невгамовний гул натовпу своїм сильним та впевненим голосом.
-Досить! Прикусить язика, будь ласка. -неквапливо він піднявся та звернувся до Ганата Йоновича, -Кажіть по ділу, немає часу на порожні розмови!
-Так, так, авжеж. Пробачте. Для забезпечення потреб біженців нам необхідно налагодити постійне постачання харчів, питної води, електрики тощо. Скрутне вже становище в нас, панове. Ситуація складна але завдяки нашім зусиллям поки ще контрольована. – Гнат Йонович поспішав сказати, але його знову перервали.
– Ви ж такі брами виставили, що й комаха не пролетить. –зауважив один з слухачів.
Гнат Йонович пропускаючи повз вуха жарти стурбовано продовжив: -Тільки з міркувань безпеки, панове. Ми ніколи не знаємо хто поряд з нами, тому нікому немає ходу. Тільки перевірені, не інакше. Бо біда буде. А там діти, жінки.
-Та ще там є поважний Гнат Йонович. – закінчив гірко всміхнувшись напівзрячий опонент з пов’язкою на оці.
Співатиме півень. чи ні, а день буде.
Циля нервувала. Навкруги неї бігали, терлися об ноги чотирилапі нахабні тварини які її надзвичайно дратували. На кожному кроці вовна, скільки з нею боротьби, а менш її не стає. Весь одяг та меблі обліплено тою гидотою. Окрім того ці створіння так голосно мявкали що голова вже не витримувала. Коти без кінця потребували уваги, то їм їжі покласти, то приласкати та й лише спробуй не вгодити, чи невчасно, так обригають же ж усе навкруги. Цих невгамовних істот до неї тягли діти. Спочатку одну принесли, але даєш палець та всю руку втратиш, тепер цих котів вже повна хата. А цей запах. Боже правий!
— Не розумію твій альтруїзм, доню.- бурчала Циля, — Вона тебе зрадила як ти кажеш, та й ще котів тобі підкинула. А ти не відмовила. Якась дурня! Та й ці рослини до купи. Чому ми повинні все це доглядати, кормити, поливати ці квіти. Я не розумію! Хай би з собою забирали, так ні, вони нам їх втюхали, а самі спасаються на морі відпочиваючи. Як з гуски вода! Немає слів! Поясни чого вона з собою все це не забрала?!
— Вона злякалась, тікала від смерті. Поспішала, тваринки їй наче рідні треба було якось пристроїти. Я погодилась, що тут таке?
Обличчя Цилі стало жорстке, в очах з’явились не добрі іскри. Ната знала цей вираз. Зараз почнеться наступ.
— Поміркуємо. Припустимо вона бігла рятуючись від смерті. Хоч від якої саме?! В Одесі… може від природної? Добре про це упустимо. Окєй, кожен має право, я це не засуджую. Але навіщо залишила тих кого любить там де сама смерть?! – голос матері підвищився на октаву, та додавши ще більше іронічних ноток вона зробила висновок, — Що ж це означає, доню, в мене два варіанти: першій, вони їй байдужі тому що обрекла на погибель. Чи другий варіант, вона не вважає що тут є загроза для життя. Давай обирати: брехуха чи вбивця? Чи мабуть ти ще пошукаєш в своїй кишеньці якісь цікавенькі виправдання?
Зовсім нещодавно Циля любила Лілю, подругу доньки, навіть ставила за приклад її невгамовність та лідерські здібності, втім, та образа за недовгий час набрала ваги ставши її особистою. Тому, як любила так і щиро зненавиділа.
— Мам, припини. Іноді ти буваєш незносна. Ну що їх викинути?! Вони ж помруть.
— Добре, але навіщо ти з нею ще спілкуєшся? Поясни мені, нетямущій. Що це за ангельське терпіння таке?!- тягла за душу така м’якотілість доньки. Якщо війна то війна, а не ось це усе!
-Я з нею не спілкуюсь, вона зі мною спілкується без моєї участі. — всміхнулась Ната. -Ось, фотки вислала, мабуть думає що мені то цікаво.
— Покажи. -Циля глянула на фотографії, та губи її викривило презирство, — Негайно прибери це! Мда…Є ж якась етика! Повинен же бути якийсь протокол поведінки під час людської трагедії. Як можна коли йде вторгнення? Що відбувається в цьому світі?! Що з цими людьми коється! Як мені тепер це розбачити, навіщо ти мені спаскудила день цими фото?!
Вона ніяк не могла вплинути на ситуацію. Втім знала один секрет: можна жити не звертаючи уваги на людей яким байдуже на інших. Хай роблять як заманеться, закримо їх в їх же пастці. Окрім думок о якихось егоїстах, зайнятися завжди знайдеться чим. Усе просто: Треба допомагати людям та насолоджуватись своєю великою родиною. Бути корисною – ось що вкрай потрібно кожному щоб вижити в будь яких умовах. Діяти — спасіння від злих людей та думок!
І вона діяла. В своєму стилі Циля рятувала свою дитинку від душевних ран. Мистецтво, творчість, природа та рух — рецепт котрий завжди спрацьовував. Вечорами тягнула її до філармонії. Де була як вдома, вшанована, усім відома та й знала кожного від диригента до прибиральниці. Дяка богу, все вже працювало, часи коли все місто сиділо при свічках минули. Навіть афішні стовпи не мозолили вже око обідраними вітром та дощами паперовими спогадами минулого, а були доведені до ладу та акуратно обклеєні свіженькими об’явами концертів та міських культурних подій.
Філармонія знаходилась майже поряд з домом. Що було дуже зручно. По одеському блату мала там в безстроковому розпорядженні улюблені місця, на яких сиділа навіть коли квітки належали іншим. Боже упаси, ні в якому разі ніхто ніколи не постраждав, не був ображеним її королівською зухвалістю! Тому що вміла з геніальною майстерністю домовлятися та вирішувати будь які питання чи суперечки.
Після концерту вони з донькою прогулювались по стемнілим вулицям Одеси м’яко підсвіченим жовтими плямами вуличних ліхтарів, та обговорювали враження від концерту Мілкіса у супроводі симфонічного оркестру.
-Мене причарувало виконання Скорика, аж сльози полилися. Та трохи полегшало. — ділилася Ната.
Піддавши драми Циля зауважила:- До речі, це доказує, що для того щоб себе підтримати зовсім не обов’язково напиватися.
Ната зупинилась з обуреним запитанням в погляді, але Циля ніби нічого не сталося м’яко тягла її взявши під руку. — Між іншім, завтра буде Героїчна Бетховена та увертюра до Данила Галицького.
Ната вирішила не перечити, поступитися, бо дорожче буде. Та і мати роблячи вигляд що нічого не помічає непохитно закінчувала свою іронічну промову: — Підемо обов’язково! Протверезимо.
Не такий чорт страшний, як його малюють
Спочатку до Одеси доходили лише страшні чутки, перекази, які швидко обростали домислами та ставали вже зовсім не схожими на правду. Що за маячня? Казки, якими каламутили і без того засмічений розум суспільства. Люди були розгублені не знано що й думати.
Якісь страхіття про чорняву дівчинку з пустими очима, яка ходила по домам та по ночам висмоктувала мозок. Та найстрашніше виявилось що й без мозку жити можливо. І ті наповнені ватою голови, ще й несамовито та самовпевнено повчали застиглих від жаху інших, доказуючи оточуючим що якщо б мозок в них був то вони б обов’язково щось жахливе зробили. Дяка Богу усіх тепер визволено! Та дурнувато так посміхались, а навкруги все завмирало, лише стукіт сердець ставав чутним.
Розповідали усіляке, про людей наповнених незрозумілою агресію та ненавистю до усього живого. Про божевільну жінку яка тривалий час тягла в хату все що погано лежало, навіть білизни не цуралась. А була спіймана на крадіжках лише коли то награбоване добро з вікон полізло з задухи .
Розповідали що на межі з Красноокнянським районом зникали люди. Нібито в двері стукали мандрівники з якимось незначним приводом: чи просили водички попити, чи допомоги потребували. Добрі люди їх впускали, пропадаючи назавжди. Навіть домашні тварини десь поділись, по будівлям гуляв лише вітер, пропадали й усі цінні речі. Зрозуміло що пограбування. А ось що сталося з людьми, залишалося таємницею яка лякала. Безсумнівно діяла якась жорстока банда. Але рівень їх безжальної люті став зрозумілим лише коли місцеві знайшли звалище обгладнаних людських кісток а поряд залишки одягу зниклих. І почалася паніка, з настанням темноти на вулицю ніхто не виходив, прилеглі до межі з злочинним районом міста як повимерли. Усі носа на висовували, навіть голодували боячись йти до крамниць.
В допомогу викликали загін поліції з Одеси. Проте міри які були впроваджені не заспокоювали, та й виявились недостатні, знов зникли підлітки. Обуреним мешканцям довелось самоогранізуватися — утворили дружини, які стали контролювати свої поселення самостійно.
Деякій час все стало спокійно, втім цей спокій був перервано страшною подією. Зловили на місті злочину справжнього людожера. Вночі пильнуючи район парку випадково натрапили на людину яка як дика тварина хитаючи, кидаючи зі сторони в сторону тіло людини роздирала плоть на шматки.
Коли роздивилися це творіння то жахнулись. Аж волосся дибки стали. Майже невинна дитинка з личком ангела дивилась на них прохаючи про помилування. Тонесеньким тремтячим сопрано дівчинка брехала їм в очі що це не вона накоїла, а лише намагалась допомогти, роблячи штучне дихання. Але на загострених іклах ще стирчало людська плоть, миле личко, привабливі губи та тонесенькі красиві ручки були залиті свіжою ще не згорнувшуюся кров’ю яка повільно крапала на груді роблячи одяг червоним. Посеред тієї кровавої жижи на обличчі шалено блищали як у звіря дикі божевільно блукаючі очі. Вражаюча картина. Все це було дивно, лякаючи до холоду у нутрощах.
Втім коли її відмили, переодягли та привели на допит, в поліцейському відділку ніхто вже не хотів вірити що вона могла таке накоїти. Дурня якась. Подивиться на неї, 30 кг ваги, вітром здуває, як вона могла того дядька тягати, ви ще й казки розповідаєте що кидала його наче ляльку? Навіть очевидці почали сумніватися в своїх свідченнях. Привиділося мабуть… Дівчина була дуже налякана, здригалася від кожного гучного звуку, та майже завжди плакала: «Я загубилась, допоможіть». Худенька, миловидна. Вона сором’язливо куталась у велику хустку, та червоніла після кожного запитання нібито боячись помилитися та не вгодити грізному слідчому. Ну яка з неї вбивця? Це жахлива помилка. Мимоволі слідчий милувався, така приваблива, юна та недосвідчена, а цей дитячий погляд та простодушне обличчя! Другого дня слідчий та дівчина зникли. Через тиждень знайшли його закривавлену форму десь на межі Красноокнянського муру. Отака, мала. Жах! Терміново з Одеси приїхали ще поліцейські але вже з грізною зброєю, вони зробили щось схоже на кордон розмістив пости спостереження по периметру усього Красноокнянського район.
А потім потвори напали.
І почалась друга хвиля. Люди тікали хто як міг, пішки на машинах, возах, велосипедах усі вони шукали спасіння в Одесі. Дяка Богу, місць було достатньо, розміщували по покинутим квартирам які були виявлені ще при появі Великої стіни. Міст вистачало, а ось необхідного забезпечення ні. А в той час по Одесі тихо та загрозливо розходилась наче шепотіла прокляття хвиля жаху та загальної істерії. З кожною новою жахливою історією, з привезеним пораненим, з новими проводами та похованнями вона збільшувалась, накатувала, відходила, та знов поверталась але ще сильнішою. Все складніше ставало утримувати натовп переляканого люду. Їжі не вистачало, тому що люд розкупив в магазинах усе, навіть те що було нікому не потрібно. Життя ставало з кожним днем все більш нестерпне. Справедливе обурення та лють охопило суспільство, плекаючи лише одну думку- помститися. Лише одна вимога: покарання, відплата за вчинено зло! Знаходячи потвор робили самосуд, швидкий та страшений. Боротьба та спротив вторгненню розверталась, люди об’єднувались, утворювали товариства, стало зрозуміло з ким мають справу, та нарешті почали давати собі раду. «Мало, мало дохлої сволоти!» — кричало обурене та вкрай налякане суспільство. На основі поліції за короткий термін були створені мотивовані до боротьби загони оборони. Але третя хвиля була вже неминуча, вона накотила як Цунамі, великою та нездоланною лавиною, сталося якесь переселення народів в такому здавалось невеличкому форматі одного міста та області, вулиці заповнились натовпом, машинами і так до самого мура в Затоці.
Вони шукали там спасіння, а їх просто не впустили, ніхто не вийшов, не відгукнувся, навіть коли приїхав Самуїл та інші очільники міста та області. Тільки холодна тиша каміння та гудіння металевих конструкцій. Люди мовчали з надією чекаючи промови. Але не сталося. Самуїл сказав коротко: — Що тут скажеш? Немає спасіння, люди, боріться або помрете. Вертайтесь додому, ми нікого не залишимо у біді. – та поїхав.
Плескаючи надію люд ще десь місяць перебивався, бідкував під стінами того безжального муру, але байдужі брами так і не ворухнулись і усі вимушені були вертатися туди звідки прийшли.
З миру по нитці – голому сорочка.
Чи є життя коли відокремили від усього світу, зник комфорт, зчезло відчуття безпеки, та зависла над головою постійна загроза знищення? Запитайте це у темдітної квітки яка пробилась крізь асфальт.
Нату не взяли до поліції. Вона підозрювала що це батько доклав зусиль, таким чином проявивши своє нав’язливе піклування. Проте це були марні намагання зупинити рух планет. Якщо ця дівчина щось собі надумала, то ніхто вже не міг її втримати. Рідні лише відтермінували неминуче, гаючи Натин час. Хай що, втім якщо змінити русло річки все одне вода винесе човен до моря.
-Нічого, є що робити. – Ната всміхнулась. Зароджувався план дій.
Не пройшло й місяця, а вона вже возила одяг, амуніцію, обладнання та медичні пристосування в допомогу хлопцям які протистояли почварам. Спочатку робила це сама роз’їжджаючи по області на своєму старому джипі на пару з чорним собакою. Вівчарка, якого підібрала в жахливому стані в одному з покинутих сіл. Вичухала, та й той добрий собака наче найрозумніша, найвдячніша людина виражаючи подяку став вірним захисником та товаришем в її небезпечних пригодах. Проте, хоч пес і намагався бути корисним з усіх боків, але все ж не мав змоги: знайти постачальників, загрузити, розгрузити, вести бухгалтерію, заповнювати папери хаос яких зростав в геометричній прогресії. Приходилось якось викручуватись. Втім потреби та запити зростали, а руки були лише одні. Допомагала мати, та в неї і своїх турбот вистачало. Люди які прибули до Одеси потребували уваги, бо нічого не мали для побуту та життя. Вона займалася їх розселення та забезпеченням, а в той час власні мали діти — не доглянуті, ставали занадто самостійними раніше ніж належить.
Допомога прийшла разом з потребами. Спочатку до Нати доєднались знайомі дівчата, подружки. Далі допомогли одесити своєю великою родиною, щось десь сказали один одному, щось десь промовчали з важливим виглядом, та й у публіці розгорнулась палка цікавість. Таким традиційним для Одеси чином інформація о дівчатках поширювалась по місту. По трошки, помаленьку почали оказувати чималу підтримку. Суспільство чіпляла щирість цієї дівчини, її справжня віра в людство, в них, в кожного, хоча вже ніхто й не вірив у себе. Палкість з якою вона бралася за кожне завдання, оголошуючи його найважливішою, терміновою, невідкладною потребою ніби від цього залежало її особисте життя, змушувала й надихала інших спасати її від загибелі. В жодному разі не дали б той сміливій дівчинці спектися від сорому за нездійснені мрії, бо во що тоді вона буде вірити?! А якщо зневіриться вона, то в кого вірити усім?
Достатньо швидко волонтерській рух під її керівництвом зростав, та перетворився в могутній та потужний важіль впливу не тільки на ситуацію де йшла безпосередня боротьба, але й на прийняття рішень влади міста. Спочатку Самуїлу це було не дуже до вподоби, хоч він і неймовірно пишався донькою. Проте, згодом змірився, прислуховуючись до її розумних порад.
«Любий мій батько, хотів бути поряд зі мною? Отримав бажане».
П’ять хвилин до дев’ятої. Перестрибуючи сходинки Ната бігла до машини щоб встигнути до улюбленої кав’ярні. Останні місяці, ранкова та вечірня кава майже єдине, що залишилось у неї від «нормального життя». Хлопці в кав’ярні вже збирались уходити.
-Я встигла? — як потерпіла вигукнула вона, протягуючи гроші.
-Звісно ти встигла! — Іноді хлопці навіть коли все вже зібрали, та кав’ярня зачиняла двері все одно робили для неї кави. Але цього разу не захотіли брати гроші.
-Чому це? – здивовано запитала Ната,- Сьогодні що якесь свято? Я знову щось упустила?
-Ні. Тут якийсь військовий вже тиждень намагається зробити так, щоб ти могла пити каву безкоштовно. Ми нарешті зрозуміли як це зробити технічно, бо його тут немає. Може ти сама знаєш хто це.
Так, вона зрозуміла, бачились може три рази. Але багато листувалися, вирішуючи робочі питання їх підрозділу. Обов’язково раз на тиждень, два Ната отримувала послання: «Привіт. Ти як? Кави ще вистачає?» Бо він присилав ще каву і в офіс для дівчат. Ната була зворушена: «Кави вистачає. І тепла вистачає. Це для кожного з нас зараз важливіше усіх життєвих благ- відчуття що ми поруч один з одним!»
Поранення які робили людям потвори були жахливими, рваними, проникаючими, які швидко загноювались. Волосся потвор яке було їх знаряддям вбивств виявелось інфіковане, та викликало тяжкі зараження. Ліки й до того були в дефіциті, а тепер на вагу золота, фармацевти не встигали виробляти таку кількість препаратів, та й інгредієнти шукали де могли. Наслідки не завабились. Смерті та ампутації. Біль та горе. Гнітючій настрій охоплював суспільство. Проте у Нати не було часу на те щоб розкиснути, треба було годувати, лікувати, рятувати. Вона порхала по місту та області як навіжена. Та її послідом були врятовані життя та виправлені долі оточуючих. «Хоч іноді спиш ночами?» — це смішне та водночас приємне своїм піклуванням питання вже деколи й набридливе повторюваністю тільки змушувало посміхатися. Воно не потребувало відповіді, тому хай буде.
Пестячи пса Ната мимоволі підслухала бесіду війскових які розвантажували вантажівку з медичним пристосуванням.
-Таке тепер життя. Казна-що! Чужа жінка возить мені їжу та одяг, а моя навіть на три дні не змогла приїхати з тієї клятої Затоці . Так і пропала та відпустка, а вона пояснює що все дуже складно, треба оформлювати забагато паперів. Що складного поясни? 50 км?! Таке точно не подолати! Ми вже пів року не бачились. Отаке, друже.
-Треба змінити клятву при одруженні. «У горі та в радості, у здоров’ї та хворобі, епідемії, великому відокремленні, та при повномасштабному вторгненні». –зітхнув його товариш.
Ната не витримала та втрутилась в розмову: — Ніхто не винен хлопці. Винуватцями не можуть бути дівчата, відповідальні тільки ті створіння пекла що напали на нас. Не підміняйте поняття. Такі обставини. Все тому що втомилися, занадто боляче та гостро сприймаємо. Все минеться. Ось побачите. – останні фрази вона сказала якось невпевнено, нібито сама в це не вірила.
-Так, та це ми так. Не звертай уваги!–хлопці зніяковіли та збентежено розбіглись хто куди. Проте тікаючи поспішили її заспокоїти: — Все буде добре, Натуся. Ми переможемо та й все наладиться. Не сумуй.
Після страшного бою, було ще два. Потім тиша, потвори змінили тактику, почали нападати невеликими групами. Сутички відбувалося доволі рідко. Мабуть зализували рани. Великих нападів більше не було. Люди поспішали зробили фортифікаційні укріплення по усьому периметру Красноокнянського району. Треба було не дати потворам вийти звідти. А вже далі вирішувати що з цим усім робити. Але в тилу все частіше почали пропадати без слідно люди і це навело на думку, що потвори якимось чином пробрались до міста. А може, і продовжують проникати. У місті запровадили комендантську годину. Перевіряли чоловіків, молодих хлопців. Усі вагітні жінки з кількістю новонароджених більше одного, та новоспечені багатодітні матері потрапляли під підозру. На блок постах оглядали людей, шукали короткі нігті, спиляні зуби. Але користі від таких заходів було не багато. Це тільки нервувало населення міста. «Я насіння полюбляю, відчепиться!»
Ласкавими словами – гадюк чарують Без труда немає плода
Змагання. Володимир був справжнім гравцем. Жінка за жінкою як фортеці, не витримуючи тривалої осади були взяти, на флагшток кожної вежі він з гордістю раз за разом водружав свій непереможний стяг, та йшов воювати далі. Не було такої твердині що б не піддалась його тихим, тривалим знакам уваги. Він був дуже терплячий. Як гросмейстер, міг вести декілька партій одночасно. Паралельно проходили любовні баталії з жінками різного віку та розміру. Хоч більше він полюбляв худеньких та обов’язково яскравих. Шах і мат.
Тактика була простою та геніальною. Увага – це велика та непереможна зброя. Кожній людині – безсумнівно егоїстичної істоти, приємно що нею зацікавлені, піклуються, пишаються, хочуть знати особисту думку. На справді, багато не треба щоб перемогти жінку. Десь, зосередження на захопленнях, десь, невеличка репліка про то яка вона цікава. І навіть якщо с початку жінка його не помічала, то через деякій час нескінченного зацікавлення її особою вона безперечно звикала до такої уваги, починаючи себе вважати особливою, таким чином втішаючи свої жіночі амбіції. Можливо сказати він давав нагоду кожній, підняти упевненість в своїй жіночності. Де дякую по закінченню стратегічною операції? Не вдячні, вони ніколи не були задоволені, усе скінчалось однаково — його ненавиділи, а деякі нестримні та істеричні особи навіть кидали прокльони. Стерти та забути. Баба з возу – кобилі легше!
Але то було по закінченню, а поки йшла операція по звабленню — після довгих залицянь, він планово зникав на деякий час. Що ж відбувалося? Закономірне. Нібито з клонованим мозком, усі жіночки- впевнені та невпевнені у собі, починали нервувати усвідомлюючи що трон може перейти до іншої. Де подівся шанувальник?! Вони запитували себе, чому немає більше зацікавленості. Що вони зробили не так?! А так душевно було, по домашньому. Все це підіймало залицяльника як і планувалося на вищий рівень, тепер він був не просто помітним а іноді й головним. Далі вже було занадто просто, а тому й не цікаво. Хазяїн ситуації, він ще бавився трошки тримаючи дівок на короткому поводу, втім це так, нести тяжко – кинути жалко.
Він був хорошою людиною, хоч може здатися що це не так. Просто шукав ту єдину. Так довго шукав, та так невдало — що заблукав. А що ви хотіли? Коли тобі раз за разом трапляється міраж, зраджує, не дає втамувати спрагу, коли жінки з часом починають ставати однаковими — то й алгоритм дій без кінця повторюється. По іншому й не могло бути. Однак, він залишався невиправним романтиком, та вірив, тому кожного разу коли йому по справжньому подобалась людина першім їй на зустріч виходив добрий та справжній він. Але той він був дуже пужливим і як відчував якійсь підступ одразу ховався за спину свого захисника та друга Гравця. Так очікування на справжні почуття непомітно для нього перетворились на: «вбити гідру» будь яких проявів тих почуттів.
Час йшов, граючись він і не помітив як досяг того напружуючого віку коли далі вже нема куди тягнути — треба заводити родину, сорок років життя пройдено.
Він бачив багато жінок, знав які вони бувають нестерпні, егоїстичні як можуть зробити боляче, тому не квапився обираючи. Нарешті вибір пав на Наталю — вона була ще молода та перспективна в плані продовження роду, чесна, чутлива, наївна, доброї вдачі. Та головне, відносини з нею нагадували спогади з щасливого, безтурботного дитинства де його щиро любили та пестили без усіляких умов, нічого не чекаючи у відповідь.
Дівчина не виявилась вилученням та піддалась на його чари. Все йшло по плану, поки він не зробив дурної помилки, потрапивши в пастку точнісінько таку ж як сам робив іншім. Подруга Наталі аж зі шкіри лізла так хотіла звернути на себе його увагу. Поглинаючі погляди, випадкові торкання, максимальне наближення, примітивні хитрощі «Ой, мені так холодно можна погрітися?», дурні компліменти «Ти супермен!» – приємно, чого б ні. Він грався з нею тому що це приносило задоволення, втішало амбіції. Не думав що ризиковано, все ж робив чистенько- не придратися. Але це тільки йому так здавалось. Раптом двері зачинились самісенько перед його носом. Гейм овер, гравця вбито. Єу, мадам! Це так не робиться!
Більмо окові не шкодить, а тільки ним не бачать
Циля надзвичайно любила море. Вже шість років кожного ранку не зважаючи на пору року, погоду, шторм, штиль, мороз чи дощ з ранку вона йшла на Ланжерон та приймала морські ванни. Це була не просто традиція – це був початок життя. Кожного ранку відродження. Як Афродіта заходила та виходила оновлена з піни морської. Вона звикла купатися топлес, чим засмучувала молоденьких поліцейських які з міркування безпеки чергували на пляжу. Вони відводили очі коли вона дивилась в їх сторону, та витріщились коли відвертала свою увагу. Вона була ще дуже гарна, підтягнута, спортивна, нема чого соромитись — частина світу, дитя природи. Тай, вона перша прийшла, коли вас ще тут не стояло, а може й ще в проекті не було! На цьому пляжі вона здається з народження всесвіту! Циля плавала так довго що іноді необізнані, зальотні спостерігачі намагались її врятувати. Сміливці які кидались за нею в холодну воду були завжди нею врятовані та ставали їй друзями. Ну а як же. Зрозуміло що такі люди на дорозі не валяються. Подарунок долі. Треба брати. Вона шуткувала: «Ми спасли один одного, то тепер вже без сумнівів повинні одружитися».
Одного дня, в ранці, виходячи з дому на море вона побачила новенький салон краси для чоловіків та жінок. Дивно, як до того його не помічала? Це добре, життя триває! Проходячи повз вирішила і собі зайти подивитися, узнати що до чого. Треба привести й себе до ладу. Досить страждати. Ще зовсім рано, а салон було заповнено вщент гарними жінками та чоловіками які стриглись, робили манікюр, педикюр. Навіть стоматологія тут була. Робота кипіла. Циля потягнула ручку двері на себе, зстрижене волосся розлетілось від протягу який утворили відчинені двері. Майже на хвилину усі завмерли з насторожую розглядаючи Цилю. Чомусь їй здалося що усі дивляться на неї вороже. Але в ту ж мить вирази обличь змінились, розлились приємні, привітливі посмішки. До Цилі назустріч кинулась красива адміністратор та надмірно ласкаво почала розпитувати що їй потрібно. Циля хотіла записатися на стрижку, але виявилось що усе зайнято на два місяця уперед. «Два місяця? Я за вас рада. Тоді може манікюр?» Але й та послуга недоступна. Підкреслено люб’язно адміністратор відмовила їй та витиснула на вулицю. Сталося все швидко, це буле якесь приниження! Пригнічена Циля стояла посеред вулиці відчувши себе як ніколи старою та страшною. Наче не пройшла фейс контроль. «Тьху, що це було взагалі? Що за потвори?» в середині наростала злість «Да я ваш салон з землею зрівняю. Я нікому не дозволю з собою так чинити! Ще не народилась та яка мені буде вказувати що я можу робити, а що не можу!»
Вони зіпсували їй ранок. Настрій погіршився. Проте попереду море, яке вилікує від людського непотребу. Ці запливи були її часом роздумів, осмислення. Вода змивала клекіт злоби, надавало сили та завжди заспокоювала. Саме в морі завдяки його бурхливої силі чи спокою вона знаходила найкращі рішення для будь якої хвилюючій думки, турботи. Ось і зараз пазли роздумів склались в логічні висновки. Ніяк не виходило з думок той новенький салон. Щось було не так. І тут її осяяла божевільна думка. Пройняв жах. А якщо вони вже поміж нами?
Не так швидко лихо вилізе, як залізе.
Якось непомітно Ліля закохалась. У цю ж мить світ для неї змінився. Нічого більше не цікавило, нібито нічого й не було на цьому світі окрім того хлопця. Бажання? Тільки щоб Макс дивився на неї тими лагідними очима. Здавалось цей погляд проникав Лілі у саму душу. Його невгамовна та весела вдача хвилювала, вабила та змушувала посміхатися її серце. Самодостатній, впевнений, він захопив усі її думки, притягнув до себе як магніт та не відпускав, тому зустрічі з подругою відійшли на другий план, а через деякий час і зовсім зійшли нанівець, весь вільний простір тепер було заповнено лише Максом. Їм було весело та легко разом. Навіщо ще хтось?
Ліля завжди вважала себе дуже влюбливою, але то ймовірно були лише симпатії. Завжди тягнула ковдру на себе, зараз відбувалось щось інше. Мабуть справжня любов. Щось незвідане, хвилююче почуття що примушувало бути тихою, навіть сором’язливою що їй було не притаманно. Незвично бути відомою, та й ще хотіти того.
Стосунки розвивались бурхливо та швидко. Вже через три тижні вони почали жити разом і це були насправді найщасливіші місяці її життя. Доки її не знудило… В прямому сенсі цього слова. Сором — це сталося в магазині. Вона похитнулась від запаморочення. Жіночка що була поряд вчасно підхопила її під руку.
-Все добре?- запитала вона –Ви вагітні? Може вас відвести в лікарню?
-Я не вагітна, але якщо можливо допоможіть мені добратися до лікарні. Погано щось… Дякую.- Ліля не відчувала ніг.
Вираз обличчя лікаря змінився, погляд став зосереджений та напружений. Аж в душі похололо.
-Що сталося? –злякано відгукнулась Ліля.
-Мені шкода. Ви вагітні. Ембріонів п’ятеро..- вставши він відсунув штатив апарату та натиснув на червону кнопку на стіні, і в ту ж мить в кімнату зайшли два чоловіка з холодними очами виконавців чогось страшного.
— Пройдіть за нами.- один з чоловіків поклав тяжку руку на її плече якби вказавши що тікати неможливо, але ж вона і не збиралась. Медичний персонал понуро розступився, хвилина тому усміхнені сестрички опустили погляди до підлоги.
Ліля розуміла що це означає, але це не можливо. Її обличчя почервоніло та й за мить взялося темними тінями. Однак вона покірно встала з лікарняного ліжка на ватні ноги та прослідувала по вузькому коридору куди вказали. Судна година. Це був вирок, байдуже! Кати мабуть вели на страту, а їй саме того й хотілось.
Після допиту «хто, коли, як, де він» вона вже була не потрібна, виявилась тягарем для цього щасливого суспільства. Люди в Затоці знайшли простий та дієвий спосіб як позбавитися проблем.
Брами відкрились, Лілю витовкли на зовні, та заперли ворота.
Де літував, там треба й було зимувати.
В шпиталі було гаряче. Концентрація болю. Замість повітря — запах крові. Ната носила коробки проміж каталок на яких лежали люди. Спина боліла так що віддаючи у ногу змушувала її кульгати, але зараз це немало значення. Навкруги було пекло. Хто стогнав, хто мовчки дивився в стелю, її хватали за одяг, щось вигукували наче в маренні, тягнули до себе, плакали, на неї кричали та навіть з безсилля били, а вона продовжувала йти далі по коридору як запрограмований робот, вкрай необхідно донести коробки неушкодженими. І тоді усім цім людям полегшає. Проходячи ліжка з понівеченими Ната як мантру повторювала кожному, хоч розуміла що її ніхто не слухав: «Все буде добре. Тримайтеся».
І тут погляд зупинився, на ліжку під крапельницею лежав він, та дивився прямо їй в очі, блідий та пригнічений, але такий гарний. Такий спокійний, сповнений недоречної в цих обставинах рівноваги. У голові крутилося: «Треба донести коробки». Вона кивнула: «Зараз повернуся». – та продовжила шлях. «Вовчик» -тепло заповнило душу, вона не сподівалось що на серці буде така радість. Чекала, уявляла як буде, зупинилась на тому що коли зустріне плюне йому в ноги, а тут таке, знов щось розківтло.
Коли коробки були в безпеці. Ната виснажена та втомлена прислонилась до стіни. Хотілось втекти. Про що говорити? Він поранений. Треба підійти та щось сказати. Що?! Підтримати. Охоплена гнітючим, важким передчуттям з’ясування стосунків, тяжкої розмови вона наблизилась до ліжка.
— Як ти?
— Норм. Поранений. Але жити буду.
Дяка Богу, вони не обговорювали стосунки. Розмова була коротка. Помовчали трохи, та Ната побігла, на прощання сказавши вже заучено: «Все буде добре. Тримайся» Втім, з цього дня вона взяла над ним шевство, почала піклуватися за Володимиром та виходила його з упертістю яка завжди заважала, а зараз навпаки зіграла позитивну роль. На виписці саме Ната забирала його з лікарні. Ще слабкий, але усміхнений і сповнений надії Володимир вийшов з нею під руку на залитий сонцем двір. І несподівано запитав: — Ти пробачиш мене колись? Чи є шанс нам бути разом?
-Ні. Ти ж знаєш мене. Немає довіри. Навіть якщо я б хотіла. Ніяких шансів. А без кохання який сенс бути разом? Вибач! – відрапортувала та вмить зніяковіла Ната. Володимир всміхнувся, тому що неможливо було на неї ображатися, вона була чесна до ідіотизму. Це було б навіть смішно якщо не було б так глупо. Втім Ната поспішила виправитися, пом’якшити враження від різких слів, боячись зробити йому боляче: — Але, я завжди буду з тобою… другом. – знов замовкала, виправив слово «Друг» на: -Товаришем. Ти можеш завжди розраховувати на мене. – «вийшло якось незграбно», подумала про себе Ната «Тай вже як є. Він мене завжди недооцінював, вважає мене наївною дурепою. Хай так і буде»
— До зустрічі, товаришу Наталі! – очі Володимира сміялись,- Здається я все більше в тебе закохуюсь, товаришу.
Його наміри були щирі, з такою людиною він би пішов навіть у бій, але не на злочин. А на вулиці квітла та дурманила свіжістю барв весна. Вона закликала як найшвидше зализувати рани. Вдихаючи той зцілющий дурман навкруги усі ставали красивішими ніж були насправді.
Виріс а ума не виніс.
Ця новини збила Цилю з ніг. Кирило нічого не казавши пішов добровольцем у поліцію. Він прийшов додому у п’ятницю почавши шукати по шухлядам документи і ось тут просто, нібито про погоду розповів, поставив родину перед фактом що вже у четвер його відправляють на межу де відбуваються сутички з потворами.
-Що за маячня? А навчання?! Куди, тобі лише дев’ятнадцять! – у Цилі серце зупинилося в грудях, усі нутрощі стиснуло, такої паніки вона ще ніколи в житті не відчувала. –Чого це ти надумав? Що сталося? Може тебе дівчина кинула, може ми тебе образили? Чого!! – вже голосила Циля.
— Я не можу більш сидіти та нічого не робити.
— Як нічого?! А скільки ви вже впровадили новацій. Це в твоєму розумінні — нічого?!! Як тебе відпустили взагалі? А медична комісія, в тебе ж жовчний міхур видалено! – перед Цилею летіло з шаленою швидкістю усе життя, мабуть як перед смертю.
— Не хвилюйся. Я проходив навчання, та знаю що робити. Мам, нікого нічого не торкає. Медичний огляд – формальність. Запитали, відповів, допустили. В інституті від мене зараз великої користі немає, інші люди впроваджують те що ми розробили.
— Ти шо ідіот?! Що ти наробив?! Ти взагалі розумієш що там відбувається? Ти в якому світі застряг, дитино?!– не витримав градусу напруги, вона зірвалась у крик. Втім Кирило був хоч і молодим але мудрим хлопцем, від матері він чекав щось подібне тому й замовчував до останнього.
Циля не могла себе зібрати. Чому промовчав, розповів так пізно? Все ж можливо було зробити з розумом, пішов би воювати але там де б був насправді корисним. Що зробила не так? Чому не схотів батьківської поради? Як виправити…
Вона втратила голову від горя. Кидалась як вовчиця в клітці, а думки бігали за нею. Здавалось що усі її висновки та й вона сама наче ртуть яка розлились по підлозі маленькими неслухняними кульками та й ніхто не може їх зловити, знайти, щоб зібрати в одне тямуче ціле.
Подруги хвилюючись питали її як справи, а вона не знала, що відповісти. Які справи?! Тепер немає ніяких справ, все стало неважливим. В голові змішалося, куди бігти, кому дзвонити, що робити?
Вони готували його в дорогу так само як зовсім нещодавно збирали до школи: форма, взуття, рюкзак, вибирали найкраще. Але тоді це були щасливі клопоти, а зараз хотілося вити нібито своїми ж руками відправляєш на заклання. Куди він лізе, ось ця інтелігентна дитина, зовсім не спортивна людина яка по сприйняттю світу наче трьох річне дитя? Потвори ж сильні та підступні. Хто завгодно. Навіть її можливо уявити на передовій. Але ж який з нього вояка — персонаж з наукових книжок! Щосили Циля намагалась стримувати сльози, та бажання знов і знов висказати своє бачення цього безглуздого вчинку. Та який вже сенс, тільки більш травмувати його та рідних!
Залишалось лише одне, терміново щось видумати, зупинити потвор. Треба закінчити війну, врятувати дитину.
В ніч з середи на четвер ніхто в родині не спав, хоч і кожен робив вигляд поважаючи спокій інших. Самуїл обіймав її міцно, намагаючись зупинити її нескінченні перевертання. А вона тільки й робила, що усю ніч вигадувала як витягнути сина, згадувала прізвища потрібних людей та з біллю прислухалася до його важкого дихання вперемішку з зітханням, яке було чути навіть через перепони стін.
Ловись рибко –велика й мала.
Усі ключові постаті міста терміново були викликані на екстрене засідання. Самуїл сидів за столом похмурим. Він виглядав втомлено, далося взнаки недосипання та постійне напруження, під очима з’явились темни круги, між бровами залегла глибока зморшка: — Пані та панове. Є нова інформація, і вона тривожна. Потвори серед нас. Але є й добрі новини більшу частину ми вже знищили.
Всі присутні напружилися, насторожо переглянувшись.
— Ми й може виглядаємо не дуже, але ж не оттаке.- пошуткував Анатолій, намагаючись розрядити ситуацію. Самуїл лише скривив рота, що мабуть означало що він зрозумів жарт, втім не до сміху:
-Розслабляємося, панове. Видихаймо. Присутні поза підозрою всі перевірені історією своїх життів. Отже, є потвори, які проникли у місто і селища ще до їх виявлення, та до кровавої сутички. Є, які народжені або будуть народжені вже від людей. Та й потвори досі продовжують проникати з території Красноокнянського району.
— Цього не може бути у нас усе перекрито, — заперечив командир прикордонної служби.
-Так, перекрито – підтвердив Самуїл, — Але тільки згори. Вони ж йдуть з-під землі. Вирили тунелі. Ось такий ми сюрприз виявили, панове!
У багатьох дух забило в грудях. Спочатку спустошено замовкли, доки з вуст когось не вирвалося перше слово яке стало поштовхом для бурхливого обговорення.
«Що будемо робити? Треба виловлювати та без жалю вбивати. В місті?! Як виловлювати? А якщо вб’єте не того? Видати усім зброю! Що ви мелєте? Зараз як почнуть усі пуляти з переляку. А якщо потвори зброю отримають? Аби ляпнути хіба-що. Є якісь тепловізори щоб вираховувати ті тунелі?».
Самуїл продовжував: — Також ми вже тримаємо під наглядом деякі салони краси, що під себе пристосували потвори. Вони там спилюють і нарощують нігті, маскуються, реставрують підпиляні зуби. Меж іншим, працюють на них звичайні люди, вони чи залякані, чи не розуміють з ким мають справу.
Хтось з присутніх випустив смішок: -Твоя жінка, Петрович, з салонів не вилазе. Ти там обережніше…
На мить сміх розійшовся по обличчям, та знов напружилися. Зморшки зібрались наче мисливські сітки розставлені щоб переловити усіх потвор які зробили ці рви на обличчях.
— Це ще не все. Вони вештаються у хоспісах, у лікарнях, шпиталях – там де людей можна вбити непомітно, чи там де люди вмирають від хвороб. Виявилось, таким чином потвори одержують енергію для регенерації. Під час людської смерті вони відновлюються. Але завдяки тому що за всякого бажання працювати вони не можуть, то поки що намагаються проникнути під виглядом депутатів, простих відвідувачів. Такі вже були затримані на місці злочинів.
Відчай та лють охватив присутніх, почався жвавий спір: «Боже правий. Це повна дупа. Отже ж підступні творіння! Як же їх вираховувати тепер?! Охорону треба усилити там. Усі салони позакривати до біса! Може й стоматології закримо, що за дурня?! Так скоро самі будемо виглядати як потвори. Лікарні — неприпустимо! Це вже занадто для мене. Зупинить, я зійду, покурю!».
— Наші науковці приклавши неабиякі зусилля розробили новий тест, якій показує де є хто, але, нажаль він знов не точний. Похибка десь двадцять відсотків — то забагато. Тому за всякого бажання вирахувати потвор сто відсоткове поки що не вийде. Добра новина: ми навчились бачити ті підземні нори , виявилось вони є і під стінами Затоки. Отже, приходимо до таких висновків. Ситуація складна…
Народ хором відгукнувся як на гасло: — Але контрольована! – усі зареготали, аж взялися за живіт. «Все добре панове, тонемо!»
— Так і є. – Самуїл не зміг втримати посмішки.
— По-перше, завдання нашим вченим зробити все, щоб вираховувати істот зі сто відсотковою вірогідністю. Тоді б ми питання закрили швидко. Треба зробити усе щоб зі злощасного району до нас більше ніхто не проник. Те саме стосується й Затоки. Спостерігаємо, намагаємося не доводити до людських жертв. Тотальний контроль за народжуваністю. Усі підлітки, юнаки на вигляд 18-20 під перевірку, яка історія їх дитинства — фотографії, друзі тощо.. Під підозрою кожен хто з’явився в оточенні за останні шість років. Та проводимо інформаційну роботу із населенням, бережіть жінок, дітей, панове.
— Чи можна мені вставити і свої п’ять копійок? — Циля підвелася зі стільця щоб на неї звернули увагу, і коли перехопила її на себе, сказала: — Ми вже знаємо стільки їхніх слабкостей. Чому б не влаштувати пастку?
— Ага. Звести в одне місто всіх дівок, коштовності та почекати трошечки. Зуб даю, не тільки потвори прийдуть…Прошу записати й мене добровольцем, за усіх у тій засідці посиджу! – чоловіки не стримували емоцій.
Надавши їм вволю посміятися, вона підняла руку. Повисмикувались та й годі. Та коли усі замовкли підкорившись її власному жесту, продовжила розвивати питання яке її вкрай хвилювало:
— Не поспішайте докоряти мені. Я тут про все це думаю декілька тижнів…А зараз мене осяяло, такі солодкі умови вже випадково створені! Поміркуйте секунду, панове, де…Так, саме там. На моє розуміння потвори роблять переселення, так треба їм допомогти це зробити як найскоріше. Зроблю припущення, можливо в Красноокнянському районі вже й немає потвор, а точково воюють з нами вони лише відволікаючи увагу.
— Розумні сволоти.
-Так, вважаю є в них якісь план дій. Як ви знаєте вони зовсім не тупі тварини, скоріш нас вважають такими, розглядають з боку худоби, обслуги. Зверніть увагу, для того щоб добре жити вони нам не потрібні, а ми їм навпаки. Чому потвори вийшли зі своїх кордонів? Бо там все зжерли, вміють лише руйнувати, а кому створювати не було. Вони порозумнішали та змінили тактику. Про це трохи згодом. А тепер, давайте розставимо усі крапки над і, — думки Цилі працювали як ніколи за останній час плідно. Один з синів вже там, воює. Донька, чоловік завжди під загрозою. Вона болюче усвідомила, що її щаслива родина може зникнути назавжди, тому поспішала,
— За Муром в Затоці зроблені усі зручні умови для їх комфортного та безпечного перебування. Ми усі працюємо на те щоб в Затоці усього було вдосталь. Окрім того, чоловіків небагато, зброї майже немає. Та неймовірна концентрація жінок та дітей, які легка здобич. А головне — все відокремлене, потвори там відчувають себе у цілковитої безпеці. А ми зробимо ту фортецю – для них кліткою. З одного боку море куди вони не пролізуть боячись великої води, з іншого мур та лиман. Підземні ходи під нашім наглядом. Думаю, що потвор вже там і без того достатньо. Щоб інші туди підтягнулись зробимо облави по Одесі – не дамо їм почуватися спокійно. Далі, оголосимо що хочемо заховати золотий запас за надійними мурами Затоці. Перевеземо туди цяцьки, порадуємо монстрів, досить їм бідкатись.
— Перепрошую, жінки та діти в Затоці. Як з цим?! Чи ви пропонуєте їх принести в жертву?
Тетяна фон Сметана
Все буде добре!
Ситуація складна але контрольована.
П.с. ЛТ – вчора я скоротила назву цієї розповіді до перших літер, і раптом зрозуміла, що то перші літери мого ім’я та прізвища… автор Лихманова Тетяна
п.с. Я хочу присвятити це оповідання моїй подрузі Наталі , яка мала змогу поїхати до одного з синів в Швейцарію, але займалась плетінням маскувальних сіток в Одесі. У якої другий син пішов воювати добровольцем проти російського вторгнення. Також пишаюсь та присвячую одеськім волонтерам з «Корпорації Монстрів», в особі їхнього ватажка Катерини, які не жаліючі сил та свого часу боряться зі світом потвор,та допомогають іншим пройти тяжкі випробування долі.
Я не дуже впевнена, чи добре це написано, це перший досвід українською. Так шо пробачьте ті кому я це присвятила, якщо образила вас своєю зухвалістю.
Стрічка соц. мереж заповнена чередуванням дописів від співвітчизників, нібито вони живуть на різних планетах: …..загинув/ я на яхті/потрібні рації/ моя подорож з Швейцарії до Франції по озеру/ загинула в бою/ страждаю в Іспанії на пляжі в купальнику з довгими та красивими ногами/ ампутовані ноги/ мої досягнення за рік/ збираємо на машину для військових/ хочу додому але його вже немає/ днюшка у Юльчика зараз в Парижу/ шукаю чоловіка зник під Бахмутом/ бережіть карму/ більше немає в наслідку авіаудару/ я на верхівці Джомолунгми/ терміново потрібні ліки/ на березі океану життя продовжується/ не має світла та води/ не робіть з себе жертву відпочивайте / загинув мій друг/ моя закордонна пригода мрії збуваються / відрізали голову та руки за то що захищав свій дім/ я в відпустці, треба насолоджуватись життям/загинув в бою/ в полоні/ ще один чудовий день нашого нового життя Nederland/ Загинув/ загинула/наша вечірка з фотосесією/ зробіть репост, будь яка сума важлива/ не хочу засмічувати свій аккаунт війною/ в мене б’юті спрямованість вибач репоста не буде……… божевілля…біль…огида
Двоїстність цього світу і кожної одиниці з якої він складається- мене ще досі дивує. А егоїзм та якась жорстока байдужість до почуттів людей, відсутність емпатії — обурює. У Творця в цьому мабуть э якась ідея та своя логіка, якщо він зробив людство саме так …А я розбиратися в такому складному питанні не збираюсь, тільки маю та документую думки. А основна думка така: Мабуть потрібно виробляти якусь національну етіку поведінки під час людських трагедій, війни. І щоб ту думку донести я навмисно в цьому оповіданні все утрировала, стиснула в одну крапку.
Тримаймося разом, допомогаємо один одному. Думаємо не тільки про себе. Борімося та поборемо. Потвори загинуть. Україна переможе! Це істина. Дякую хлопцям та дівчатам що боронять нашу землю! Дякую усім волонтерам! Не можливо знайти слова тої ваги щоб описати ту велику вдячність.
Будьте не байдужі, зараз багато травмованих людей, з втратою слуха, зору, опіками, ампутированими кінцівками та інше. Треба підіймати це питання, вони потребують лікування, реабілітації, доступного середовища. Вони потребують уваги суспільства! І це терміново!
Борімося, хто як може. Донатьте, плетить сітки, поширюйте інформацію про війну, допомогайте армії, волонтерам та інше. Зараз вирішується наша доля. Будемо ми рабами чи ні? Вирішується майбутнє наше, рідних, країни.
…..Сюжет в голову прийшов цілісним, я лише записала, та надала літературних обертів як вміла на той час. За лютий, і більше не можу це читати. Ніби щось вийшло з мене, щось на що не хочу більше дивитися. Моя тінь знов тяжко впала на землю.
Використані зображення з відкритих джерел: madjourney та Олена Візерська